Немає підстав стверджувати, що така робота не ведеться. З огляду на досвід провідних закордонних систем, насамперед «Дуальної системи Німеччини», ще 1998 року при Міністерстві економіки України було засновано державну компанію «Укртарапереробка». За задумами, компанія мала виконувати аналогічні «Дуальній системі» функції: акумулювати кошти, зібрані з виробників та імпортерів продукції в упаковці і тарі, відповідно до спеціально розроблених тарифів. Кошти, у свою чергу, мали скеровуватись на розгортання системи підприємств, у тому числі комплексних, що перероблятимуть вторинну сировину; на впровадження в країні системи роздільного збирання відходів (на першому етапі — шляхом встановлення спеціальних контейнерів з написами «Картон, папір», «Метал», «Пластмаса», «Скло», «Комбіновані матеріали», «Текстиль» тощо, з подальшим вдосконаленням системи); на стимулювання збирання вторинної сировини підприємствами та фізичними особами. Проте через неприйняття рядом підприємців, насамперед виробниками напоїв та іншої фасованої продукції, нового, як вони вважають, податку та лобіювання ними своїх інтересів, відповідні постанови Кабміну було скасовано. Досі спеціальних податків на упаковку і тару, як і на інші предмети й матеріали, що стають побутовими відходами, у вітчизняній практиці немає. Без головного джерела фінансування функціонування «Укртарапереробки» обмежилось розробкою концепцій та пропозицій, які важко реалізувати на практиці.

Власне бачення розв’язання проблеми ТПВ регулярно подає Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики України. Проте і його остання, 1999 року, «Концепція поводження з побутовими відходами в Україні», і попередні не відмовляються від ідеї розгортання в країні сміттєспалювальних заводів. А досвід, як закордонний, так і власний, свідчить: спалювання сміття — шлях хибний, екологічно небезпечний та економічно невигідний.

Водночас вітчизняні фахівці мають достатньо пропозицій щодо знешкодження непридатної для переробки маси сміття, такі, як організація полігонів нового типу, впровадження масштабних піролізних установок, переведення відходів у паливо тощо. Частина розробок уже впроваджується, проте без ефективної системи фінансування цей процес може затягнутись надовго.

Однак слід розуміти, що головна увага у будь-якій програмі поводження з побутовими відходами має приділятись роботі з населенням. Саме його активна позиція — запорука успішної діяльності в одних західних країнах, тоді як байдужість зводить нанівець зусилля в інших. Робота з населенням, хоч як це дивно, потребує і найбільших витрат. Досвід впровадження системи роздільного збирання відходів у п’яти нових федеральних землях ФРН засвідчив, що на виховання населення (у тому числі й на навчальну роботу в дитячих садках, школах, професійних та вищих навчальних закладах та пропаганду необхідності роздільного збирання відходів у засобах масової інформації) було витрачено 70% коштів, на створення системи (чіткої структури, здатної ефективно поводитися з відходами) — 20%, на розв’язання технічних проблем (впровадження ефективних технологій переробки відходів) — 10%.

Українським ентузіастам впровадження ефективної системи роздільного збирання та переробки відходів не слід недооцінювати потенціалу власної країни. Адже, з одного боку, навіть у Європі не всі держави вже налагодили функціонування таких систем. З другого — програма, яка добре осмислена населенням, працює попри початковий скепсис. Про це свідчить досвід США, де переробка сміття останніми роками зростає прогресуючими темпами. Однак ще на початку 90-х американські фахівці стверджували: національний менталітет їхніх співвітчизників значно відрізняється від німецького, і тому справа з добровільною участю населення в сортуванні сміття не матиме успіху. Опоненти ж цих спеціалістів провели дослідження, які показують, наскільки можна розраховувати на населення в цій справі, — і отримали такі результати:—

31% населення готовий з ентузіазмом брати участь у програмах з вилучення вторсировини з відходів, незалежно від матеріальних стимулів.—

46% населення схвально ставляться до збирання вторинної сировини і готові брати участь у процесі без матеріального заохочення, за умови, що це не буде дуже складно.—

21% населення ставиться до збирання вторсировини більш або менш недоброзичливо. Ці люди вважають, що такі програми потребують дуже багато зусиль і є справою влади, а не населення, тощо.—

і тільки 2% населення безнадійні: ці люди не хочуть і практично за жодних умов не братимуть участі у програмах.

Невідомо, чи проводились такі опитування в Україні. Ймовірно, населенню не так уже й подобається жити в сміттєву еру і воно готове покласти їй край. Ось тільки не знає — як це зробити.

1 липня 1999 року Україна приєдналася до Базельської конвенції про контроль за транскордонними перевезеннями небезпечних відходів та їх видаленням.

02 березня 2000 року Верховною Радою України був прийнятий Закон Про приєднання до Європейської Угоди про міжнародне дорожнє перевезення небезпечних вантажів (ДОПНВ).

14 вересня 2000 року Верховною Радою України було затверджено Загальнодержавну програму поводження з токсичними відходами.

Література

Відомості Верховної Ради (ВВР), 2000, N 44, ст.374

Відомості Верховної Ради (ВВР), 1999, N 34, ст.284

Марина ГОЛІНА, Харків Газета "День" №198, середа, 15 листопада 2006

Станіслав Власенко, 2003-2007, Україна і світ сьогодні

Світлана Плаксіна, журнал " Эксперт-Украина" Хто кого переможе?!.. Сміття – нас, чи ми – сміття?!.., 07. 11. 2007