Р.Нейланд, бізнесмен із Нідерландів, в 1990 році запропонував ідею та проект «Європолісу» – міста майбутнього для Європи. На думку авторів проекту – це багатоповерхове місто, в якому оптимально поєднуються виробничі та жилі блоки з ділянками лісів та луків. У проекті поєднана велика кількість найкращих ідей сучасного містобудування.

Архітектори країн Західної Європи останнім часом орієнтуються на невеликі міста з населенням у ЗО – 60 тисяч. Тим більш, що американський письменник А.Кларк передбачив, що в майбутньому великі міста можуть бути покинуті. У мегаполісах економічно розвинених країн цей процес по суті вже почався – найбільш заможні мешканці міст віддають перевагу жити в невеликих містах, приїжджаючи в промислово-діловий блок основного міста тільки на роботу.

Необхідність активного пошуку розв'язань проблеми урбанізації примусила сьогодні вивчати можливості поліпшення міського життя в майбутньому не тільки екологів, але і соціологів, психологів, економістів, архітекторів, океанологів, геологів, конструкторів, технологів в багатьох країнах світу – Бразилії, Об'єднаних Арабських Еміратах, США, в країнах колишнього СРСР, Японії.

Виникло безліч ідей будівництва і проектів міст з абсолютно новими плануванням, організацією транспорту і рекреаційних зон, структурою житлових і промислових масивів. З'явилися проекти надводних міст в океанах і морях, проекти підводних і підземних промислових і військових споруд. З'явилися абсолютно незвичайні по архітектурі проекти різних офісів, житлових будинків і архітектурних ансамблів, проекти зон відпочинку населення. І не тільки проекти. У Японії за останні 7 років побудовано декілька штучних островів поблизу найбільших міст. На цих островах споруджені прекрасні парки, стадіони, культурні центри, дитячі бази відпочинку. На одному з островів біля Токіо споруджений найсучасніший аеропорт зі спеціальними комплексами для величезної кількості туристів. Стають все більш комфортабельними для мешкання побудовані по вдосконалених проектах пальові поселення не тільки в таких містах, як Бангкок, Венеція, Гонконг, Манила, Сінгапур, Шанхай та ін., але і в країнах, що розвиваються (Нова Гвінея, Полінезія, Центральна Африка) [23, 452].

Сучасна техніка дозволяє проектувальникам споруджувати у відкритому морі не тільки нафтові платформи, стійкі до штормів і ураганів, але також створювати цілі штучні острови із зонами життя як над водою, так і під водою. Сформувалося навіть декілька типів "морських" архітекторів: промислових (будівництво в океані промислових об'єктів, терміналів, складів) і цивільного будівництва (розробка житлових і рекреаційних масивів на воді), фахівців з океанічних гірничодобувних комплексів (нафта і газ, залізо-марганцеві конкреції, поліметали та ін.).

Проекти штучних міст на воді (по книзі Е.-М.Боргезе "Драма в океані") таких архітекторів, як Ж. Ружжері, Кенцо Танге, Пол Меймонт, Паоло Солері та ін. (1980-1990) вражають уяву. Їх незвичність, краса, складність і значення для людства, у разі їх споруди, дозволяє віднести їх до нових чудес світла XXI сторіччя (див. дод. 4) [23, 452].

Серед багатьох прикладів значного поліпшення екологічної ситуації у великих містах Європи, Азії, Америки найбільш значні і вражаючі: Токіо (Японія) і Курітіба (Бразилія).

Токіо – місто, в якому сьогодні проживає (з околицями) біля 17 млн. чоловік (в районі "Великого Токіо" – більше 32 млн.) і курсує біля 5 млн. автомобілів, 20 років назад був одним з самих забруднених міст світу, де поліцейські на перехрестях змушені були працювати в кисневих масках і періодично на вулицях перекривався рух з метою попередження виникнення небезпечних для життя людей смогів, в наш час стає все більш і більш благополучним, хоч далеко не всі проблеми вирішені. Поліпшенню екологічної ситуації міста сприяло прийняття урядом Японії цілого ряду заходів. По-перше, спеціальним рішенням були ліквідовані або переведені в інші райони всі великі заводи (з обов'язковою спорудою необхідних очисних і фільтруючих пристроїв і екологізацією технологічних процесів), а також ухвалені спеціальні нові жорсткі закони про охорону навколишнього середовища, контроль і відповідальність за їх порушення. Будівництво великих промислових підприємств в Токіо було заборонене, як і розширення існуючих. На всіх великих столичних магістралях з'явилося більше 80 електронних центрів спостереження за станом повітря і рівнем шуму. Отримана і оброблена в спеціальному електронному центрі інформація про перевищення нормативів і винуватців порушень негайно передавалася для самого широкого розголосу (радіо, телебачення, преса). Для японців, які дуже дорожать громадською думкою, це мало колосальне значення в підвищенні екологічної культури власників транспорту і промисловців [23, 453].

У Токіо зуміли зарезервувати 10% території під зелені насадження (біля 4 м2 зелені на кожного жителя), хоч кожний клаптик землі тут вартує нечувані гроші.

Сьогоднішній Токіо є найбільшим в світі центром накопичення, розподілу і поширення інформації – "інформаційним містом світу". Щоб підтримувати цей статус, муніципальній владі міста необхідно вирішувати всі нові містобудівні і містоорганізаційні проблеми, найважча серед яких – використання землі. За 40 останніх років ціна на земельні ділянки в Токіо зросла більш ніж на 6000% і продовжує щорічно зростати на 90% (квадратний метр землі в центрі міста стоїть біля $ 400 000 США), що змушує будувати хмарочоси, незважаючи на високу сейсмічність району. Хмарочоси (висотою більше 250 м) мають особливу "подвійно-спарену" конструкцію, споруджені з особливо міцних матеріалів, мають спеціальні перемички і пристосування. Навколо хмарочосів формуються міські субцентри (адміністративні, науково-культурні, торгові) [23, 454].

На місці колишніх полів зрошування (площа біля 96