екологізації транспорту найближчим часом можна досягнути значних успіхів. Цей підхід повинен бути передусім системним, маючим на увазі паралельну екологізацію всіх численних підсистем транспортної системи: екологізацію ходової частини транспортних засобів, двигунів, палива, салонів, розв'язання питань екологізації перевезень різних по токсичності (шкідливість для навколишнього середовища) вантажів, поліпшення доріг, зменшення аварійності і катастроф при перевезеннях та ін. [23, 448]
Крім того, повинні передбачатися не глобальні очисні споруди для нейтралізації шкідливих викидів і скидів, а локальні очищення, максимально наближені до джерел викидів. Повинні бути використані при цьому такі спеціальні принципи (методи) екологізації, як мінімізація часу обробки деталей, що виготовляються і зменшення утворення побічних продуктів; рекуперація, замкненість потоків речовини і енергії; адаптивність технології і обладнання ("гнучкість" транспортної установки) та ін. Велике значення наділяється правильності управлінських рішень в області розробки програм екологізації транспорту, обліку даних гігієнічних оцінок впливу різних видів транспорту на здоров'ї городян, в області біосоціальних аспектів і моделювання транспортних умов в різних містах і районах міст для вибору екологічно оптимальної транспортної схеми [23, 448].
Розв'язанню проблеми, вважають українські фахівці, допоможе організація ефективного екологічного моніторингу транспортних систем міст і створення спеціальних інформаційних транспортно-екологічних систем в кожному місті, метою яких в недалекому майбутньому повинне бути автоматичне комп'ютерне управління транспортом з досягненням мінімального екологічного збитку урбоекосистемам при максимальних зручностях переміщення городян.
Висновки
Отже, міста, міські агломерації, урбанізовані райони – це ареали глибоко зміненої антропогенною діяльністю природи, своєрідні "фокуси" людської діяльності, що все посилюється, території, де особливо інтенсивно відбувається заміщення природних біогеоценозів урбо- і агроценозами.
Вплив міст на навколишнє середовище в найбільш узагальненому вигляді систематизують у таких основних напрямах;
1) зміна клімату міст і приміських зон внаслідок теплових і радіаційних емісій, підвищених концентрацій домішок в повітрі;
2) зміна гідрологічних і гідрогеологічних умов, рослинності, рельєфу, ґрунтового покриву;
3) забруднення навколишнього середовища, в т. ч. шумове, електромагнітне і т. п.
В міському середовищі найвразливіші повітря і вода.
Перелік сучасних інженерно-геологічних процесів, які можуть протікати в умовах природно-техногенного міського середовища і помітно ускладнювати господарське життя, досить великий. В їх числі морозне обдимання; термоусадка; утворення верховодки; затоплення, підтоплення, заболочування; розмокання, зменшення міцності зв'язаних ґрунтів; зменшення глибини сезонного промерзання; обвали; лінійна механічна суфозія; суфозійно-карстові; переробка берегів, ерозія.
Агентство охорони навколишнього середовища США виділило дві групи екологічно небезпечних виробництв, так званих «брудних» галузей промисловості. У першу групу включені підприємства, що забруднюють повітря (з об'ємів викидів більше за 100 т/рік): гірничо-збагачувальні комбінати, вуглезбагачувальні фабрики, коксові заводи, заводи по гідрогенізації вугілля, виробництво деревного вугілля, потужності по зберіганню і транспортуванню нафтопродуктів місткістю більше 47,7 млн. л нафти, нафтопереробні заводи, виробництва азотної, гідрофтористої і сірчаної кислоти, суперфосфату, сірки, заводи по виробництву будівельних матеріалів (портланд-цементу, вапна, скловолокна), агломераційні фабрики і сталеплавильні заводи, мідеплавильні, глиноземні заводи, виробництво свинцю, цинку, целюлозно-паперові комбінати [20, 195].
У другу групу входять виробництва, що найбільш забруднюють воду: деревообробні, целюлозно-паперові, текстильні, шкіряні, неорганічної хімії (виробництво фарб, чорнила, добрив), органічної хімії (виробництво пластмас, синтетичних матеріалів, мила, детергентів, пестицидів, смол), фармацевтичної, гумової, нафтопереробної, харчової (виробництво рибних консервів, заморожених морепродуктів, м'яса, цукру, муки) промисловості, виробництво будматеріалів (цементу, скла, матеріалів для дорожнього покриття), підприємства машинобудування, металургії (виробництво феросплавів, кольорових металів, процеси електротехнічного рафінування металів).
Автотранспорт чинить могутній і різноманітний негативний вплив на санітарно-екологічний стан навколишнього середовища. Викиди автотранспорту представлені відпрацьованими газами (після згоряння пального), картерних газів (суміші пального з парами мастильних матеріалів) і паливного випаровування, що поступають в повітряне середовище з паливних баків, карбюратора і систем живлення двигунів. Найбільш істотні такі компоненти викидів: оксид вуглецю; оксиди азоту; неорганічні і органічні нерегламентовані речовини; вуглеводні; органічні хімічні речовини зі специфічною шкідливою дією на здоров'ї (мутагени, канцерогени); метали, в т. ч. свинець; вторинні продукти в атмосфері – фотохімічні оксиданти (пероксиацетилнітрат, азот); частки гару; комбінації окремих компонентів.
Перший напрям екологізації – це здійснення ряду заходів, пов'язаних з екологізацією енергетики, промисловості і транспорту в існуючих містах, без перепланування, реконструкції міст. Другий напрям – це реконструкція структури старих міст і будівництво нових з урахуванням сучасних екологічних нормативів і стандартів. Третє – реалізація комплексної національної і глобальної соціально-економічної політики поетапного ослаблення розвитку гіперурбанізації і її згубного впливу на біосферу.
Література
Банников А.Г. и др. Основы экологии и охрана окружающей среды: Учебник для вузов. – М.: Колос, 1996. –303 с.
Беговая И.О., Теодоронский В.С. Озеленение населенных мест. – М.: Агропромиздат, 1990.
Гетманец Г.В., Лиханов В.А. Социально-экологические проблемы автомобильного транспорта. Справочное пособие. – М.: АСПОЛ, 1993.
Горышина Т.К. Растение в городе. – Л.: Изд. ЛГУ, 152 с.
Гродзинский М.Д. Основы ландшафтной экологии. – К.: Либідь, 1993.
Злобін Ю.А. Основи екології: Підручник. – К.: Лібра, 1998. – 248 с.
Иванов В.Н., Сторчевус В.К. Экология и автомобилезация. – К.: Будівельник, 1990.
Коробкин В.И., Передельский Л.В. Инженерная геология и охрана природной среды. – Ростов-н/Д, 1993.
Коротило Д.М. Екологія і економіка: Навч. посібник.– К.: КНЕУ, 1999.– 368с.
Кочура Н.О. Охорона і раціональне використання природних ресурсів: Рекомендаційний бібліографічний покажчик. – К.: Урожай, 1989. – 64 с.
Лебединский Ю.П., Склянкин Ю.В., Попов П.И. Ресурсосбережение и экология. – К.: Политиздат, 1990.
Паршенков С. Промышленное загрязнение//Природа. – 1991, № 5.
Перцик Е.Н. Среда человека: предвидимое будущее. – М.: Мысль, 1990.
Плетнева С.А. От кочевий к городам. – М.: Наука, 1967.
Промышленная экология: Курс лекций. – М.: МНЭПУ, 2000. – 240 с.
Риклефс, Роберт. Основы общей экологии / Пер. с анг. Н.О. Фоминой. Под ред. Н.Н. Карташева.
