Як свідчить світова практика, успішний розвиток тваринництва можливий лише за умови збалансування раціонів годів-лі тварин за білком. При нормах 105—110 г перетравного протеїну в кормовій одиниці його вміст не перевищує 91—93 г. З урахуван-ням же якості кормів та втрат при їх зберіганні він ще нижчий.

За останні роки дефіцит кормового білка становить. 1,5 млн т, що призводить до перевитрат 5—6 млн т зерно-фуражу, недобору 32% продукції тваринництва, збільшен-ня витрат кормів на виробництво м'яса, молока, яєць, вовни в 1,4—1,8 раза.

У всіх розвинутих країнах білкову проблему намага-ються вирішити насамперед за рахунок значного збільшен-ня виробництва рослинного білка, головно сої. Амінокис-лотний склад білка сої близький до тваринного. За його вмістом соя майже вдвічі перевищує горох, втричі — пше-ницю та овес, вчетверо — кукурудзу та ячмінь.

Одержаний на зрошуваних землях центнер сирого про-теїну сої в сім разів дешевший горохового, у вісім — лю-цернового, в двадцять дев'ять разів — кормових дріжджів та рибного борошна. Крім того, соя збагачує грунт біоло-гічним азотом, нагромаджуючи його до 120 кг/га.

У розвинених країнах соєвий шрот є основним білковим ком-понентом комбікормів. Завдяки цьому витрати їх на 1 ц приросту живої ваги свиней знижуються до 3—3,5 ц, кур-чат-бройлерів — до 2—2,5 ц к. од. У нас ці показники в двічі-тричі вищі.

- Особливо ефективне застосування сої при годівлі сви-ней, оскільки високий рівень матеріаломісткості продукції свинарства пояснюється значною питомою вагою концен-тратів у структурі згодовуваних кормів.

У радгоспі «Маяк» Черкаської області провели такий експеримент. Одну групу свиней годували купованими у держави комбікормами, другу — сумішшю подрібненого зерна кукурудзи власного виробництва і соєвого шроту. В першому випадку рівень рентабельності виробництва свинини становив 5%, у другому — 139% [41, с. 128].

В Україні нагромаджено чималий досвід вирощування сої на зерно. У колгоспі «Росія» Красногвардійського району Кримської області її урожайність досягає ЗО ц/га і більше. Такі ж урожаї одержують окремі господарства на Одещині, Херсонщині. Трохи менше (понад 20 ц/га) збирають її в деяких господарствах Дніпро-петровської, Полтавської та інших областей. Сою успішно можна вирощувати там, де культивують кукурудзу на зерно, навіть у Ки-ївській області, яка належить до групи північних областей.

Посилання на те, що соя дає низькі врожаї, безпідставне, Низька її врожайність (9—11 ц/га) пояснюється насампе-ред ставленням до цієї культури.

У зв'язку з цим було б доцільно відновити практику стимулю-вання вирощування сої шляхом організації зу-стрічного продажу дефіцитних кормів, підвищити закупі-вельну ціну на неї.

Небажання займатися вирощуванням сої пояснюється також тим, що її переробляють лише два державних заводи — Приколо-тянський Харківської області та Полочівський Запорізької. Причо-му перший розміщений в зоні, де цю культуру взагалі не вирощу-ють. Тому працюють вони переважно на імпортній сировині, а господарства облад-нують свої кустарні цехи, де, наприклад, вихід олії вдвічі менший, ніж на державних підприємствах.

Ще одним біологічним джерелом білка для тваринництва є чи-на. За даними Красноградської дослідної станції, чина за врожай-ністю поступається лише перед горохом, а за виходом білка з гек-тара перевищує як горох, так і сою, квасолю, нут, сочевицю, вику. Серед сучасних сортів чини найврожайнішими є Красноградський 4, районований на Харківщині і Дніпропетровщині. Цей сорт зерно-кормо-вого напряму характеризується посухостійкістю. За дани-ми Сахновщинської сортодільниці Харківської області, вро-жайність його досягає 45 ц/га, а за даними Павлоградської і Синельниківської на Дніпропетровщині — 46 ц/га. На корм чину доцільно вирощувати в суміші з вівсом. Такі кормосуміші продуктивніші від вико-вівсяних. Ще ефектив-ніші посіви чини з горохом і вівсом; горохом і соняшни-ком; викою, горохом, соняшником. Посіви чини не потре-бують обробки пестицидами проти зерноїдів, а вирощене насіння — газації, оскільки в ньому відсутні шкідники. Це одне з джерел економії матеріальних витрат, зокрема пес-тицидів.

Важливим агротехнічним заходом, що має природоохоронний характер, є вирощування сидеральних культур, зокрема бобових — люпину, вики та ін. У регіонах з м'якими зимами доцільно висівати озиму волохату вику, причому не лише в суміші з зерновими культурами для одержання багатого на протеїн зеленого корму ранньої весни, а й для захисту грунтів від ерозії та збагачення їх біологічним азо-том. Якщо у весняний період немає особливої потреби у зелених кормах, то посіви вики наприкінці квітня або на початку травня обробляють гербіцидами і поле відразу за-сівають кукурудзою чи цукровими буряками. У цих випадках відпадає потреба в мінеральних азотних добривах, ос-кільки завдяки озимій виці в грунті додатково нагрома-джується 150—200 кг/га біологічного азоту.

Отже, вже на сьогоднішній день є багато можливостей біологізувати науково-технічний прогрес, елімінувати його антиекологічні наслідки з метою збереження навколишньо-го середовища для нормальної життєдіяльності людини.