Вище 1150 м н.р.м. значні площі займають темно-бурі грунти, які відзначаються співвідношенням гумідних кислот і фульвокислот, рівним або вищим за одиницю, високою потенціальною, але дещо зниженою ефективною родючістю. Вони характеризуються підвищеним вмістом гумусу (понад 6%).

Правильної зміни світло-бурих грунтів темно-бурими з підняттям над рівнем моря не спостерігається, бо на колір грунту значною мірою впливає забарвлення материнських порід. Так, на шипотських верствах, збагачених вуглистою реліктовою органічною речовиною, грунтові розрізи майже всюди мають темно-бурий і бурувато-темно-сірий відтінок на світлозабарвленому фліші чорногірської, буркутської та інших світ грунти навіть під чисто смерековими лісами вище 1250 м н.р.м. часто характеризуються дуже світлим кольором.

Серед гірсько-лісових бурих грунтів переважають суглинисті різновидності. Легко-суглинисті грунти зустрічаються на всіх висотних рівнях на переважно пісковикових світах і пачках флішу (чорногірська світа, окремі пачки стрийської світи). Вони також поширені у верхніх, пригребеневих і привершинних частинах схилів, де переважають пісковики. Важкосуглинисті різновидності зустрічаються зрідка і переважно тяжіють до увігнутих елементів рельєфу в смугах аргилітового флішу менілітової, бистрицької та яловецької світ.

Типові буроземи сформувалися по дуже вапнистих відкладах і на території Чорногірського лісництва вони займають незначні площі. Переважають тут кислі бурі гірсько-лісові грунти, які морфологічно не відрізняються від типових.

За родючістю гірсько-лісові бурі грунти можна умовно поділити на три групи – евтотрофні, мезотрофні та оліготрофні. Переважають мезотрофні буроземи. До групи мезотрофних належать переважно кислі, в тому числі, прихованоопідзолисті. Оліготрофні буроземи характерні для автономних місцеположень. Значно поширені також у смузі аргілітово-пісковикового флішу під гірськососновим криволіссям Чорногірського хребта. До групи евтотрофних грунтів належать типові буроземи [5].

На післялісових луках поширені переважно вторинно-дерново-буроземні грунти. Вони мають добре розвинутий сірий дерновий горизонт. Глибинні горизонти післялісових грунтів зберігають морфологічні й хімічні ознаки вихідних лісових грунтів.

Гірсько-лісові підзолисті грунти сформувались в умовах активного промивного режиму на елювіо-делювії невапнистих і дуже слабовапнистих кварцевих пісковиків і супіщаних субстратах.

На низьких річкових терасах при надмірному зволоженні поширені також дерново-глейові грунти, зустрічаються фрагменти торф'янисто-перегнійно-глейових грунтів і окремі локалітети глибоких торфовищ. Останні разом з торф'янисто-підзолисто-глейовими та торф'янисто-глейовими грунтами характерні також для вирівняних поверхонь на днищах давньольодовикових карів.

В альпійському поясі Чорногірського лісництва основні площі зайняті гірсько-лучно-буроземними ґрунтами, які М.Є.Руднєва (1960) називає гірсько-лучними і які морфологічно схожі з лісовими буроземами [5].

Вертикальна і горизонтальна структура ґрунтового покриву дуже складна, що пов'язано з великою різноманітністю ґрунтоутворюючих порід, різновисотним заляганням однотипних геологічних субстратів, значною геохімічною контрастністю контактуючих смуг геологічних відкладів, а також значним висотним діапазоном місцевості. У Чорногірському лісництві не спостерігається правильної поступової зміни евтрофних ґрунтів оліготрофними ні від передгір'я до глибинних регіонів гірської системи, ні з підняттям над рівнем моря. Часто на однаковій висоті на схилах однієї експозиції зустрічаються контрастні ґрунтові умови і багатші ґрунти знаходяться в глибинніших місцевостях та на вищих рівнях порівняно з оліготрофними. Так, на г.Явірник на висоті 1374,1 м переважають мезотрофні ґрунти буроземного типу.

Для горизонтальної структури ґрунтового покриву корінних схилів на території відділення, як і для Українських Карпат взагалі, і особливо для їх північно-східного макросхилу, характерні поздовжні смуги певних типів і підтипів грунтів, які проходять згідно з карпатським простяганням, тобто з північного сходу на південний захід. Ця картина ускладнюється осередками торф'янисто-глейових та інших ґрунтів на низьких річкових терасах.

1.8 Аналіз стану біорізноманіття

На території України існує багато унікальних територій, де ще збереглися рідкісні види тварин та рослин. Інтенсифікація господарської діяльності, що проникає у найвіддаленіші куточки, разом з посиленням негативного впливу антропогенних факторів на природне середовище ставить під загрозу існування багатьох видів. Тому збереження тваринного і рослинного світу стає сьогодні одним з найактуальніших завдань держави [6].

Постановою Верховної Ради України від 29.10.1992 року затверджено Положення про Червону книгу України, яка є основним документом з питань охорони рослинного та тваринного світу. Вона містить узагальнені відомості про сучаcний стан видів, які перебувають під загрозою зникнення та заходи щодо їх збереження. В залежності від стану та ступеня загрози для популяції окремих видів вони поділяються на такі категорії: зниклі (0), зникаючі (I), вразливі (II), рідкісні (III), невизначені (IY), недостатньо відомі (Y) та відновлені (YI).

1.8.1 Флора та рослинний світ

Згідно з фізико-географічним районуванням України територія парку входить до трьох фізико-географічних районів, які належить до трьох фізико-географічних областей: району Скибових (Зовнішніх) Горган області Зовнішніх Карпат, району Ворохта-Путильського низькогір'я Водороздільно-Верховинської області, Свидовецько-Чорногірського району Полонинсько-Чорногірської області.

За геоботанічним районуванням України територія парку входить до чотирьох геоботанічних районів, які належать до трьох геоботанічних округів:

Суходільсько-Яремчанський район смереково-ялицево-букових пригорганських лісів Карпатського (Рахівсько-Турківсько-Берегометського) геоботанічного округу букових лісів (північна частина парку);

Горганський район смерекових лісів у поєднанні з кам'янистими розсипами і заростями гірської сосни Гірськокарпатського (Вишківсько-Гринявського) округу смерекових лісів;

Чорногірсько-Мармароський район смерекових лісів у поєднанні з заростями сланких чагарників і фрагментами субальпійських лук Гірськокарпатського округу смерекових лісів;

Покутсько-Мармароський район сланких чагарників, субальпійських та альпійських сланких чагарників і полонин [7,8,9].

До складу Чорногірського лісництва входять висотні пояси буково-ялицевих лісів, смерекових лісів, субальпійський та альпійський.

В складі земель Чорногірського лісництва, вкритих лісовою рослинністю, переважають хвойні ліси. Серед них основну площу займають ліси з переважанням смереки,значно меншу площу – переважанням ялиці білої. В субальпійському поясі смугу криволісся формують угруповання сосни гірської, які віднесені до лісів.

На висоті понад 1200 м безроздільно домінує смерека. На висотах 700-1200 м переважають ліси, в яких у різних співвідношеннях співдомінують смерека, ялиця, бук.

Найбільш поширеними є