гомеостазіса, що вимагає системи негативних зворотних зв’язків і принцип мінімуму зростання ентропії, реалізація якого на рівні живої матерії потребує позитивних зворотних зв’язків. Усяка жива істота, вид, популяція немов би відшукують самі для себе оптимальну систему пріоритетів. А природний відбір відсіче тих, хто гірше “прорахував” свої пріоритети і виявився найгірше пристосованим до середовища і конкурентної обстановки. Закони еволюції змушують живі системи постійно прагнути до більш ефективного використання зовнішньої енергії. І ті, хто домагається цього, одержують додаткові і надто значні шанси у внутрішньовидовій конкуренції. Але, з іншого боку, чим складніша система, чим більше у неї параметрів, тим більше вона піддана випадковостям, тим більше у неї приводів помилитися, “вирішуючи”, на яку з своїх функцій зробити ставки. При цьому система може опинитися в точці біфуркації, а біфуркація — це не тільки додаткові можливості для виживання, але і величезний ризик взагалі “вийти з гри”. Основним механізмом еволюції для людини протягом мільярдів років була внутрішньовидова боротьба [8]. Зігравши свою найважливішу роль на початковій стадії розвитку людства, вона поступово згасає. І разом з нею припиняється індивідуальний розвиток людського механізму, як біологічного виду. Це зрозуміло.
На певній стадії розвитку людства гарантом його добробуту стають знання — інформація [9]. Для збереження і передачі інформації потрібний був механізм передачі інформації з покоління в покоління. Тому виникає суспільна організація, а разом з нею основи загальнолюдських цінностей (моралі), зі своїми, куди більш складними принципами відбору. Передусім це принцип “не убий”. Саме він припинив внутрішньовидову боротьбу, якій людство зобов’язане швидкою біологічною еволюцією. Коли суспільство взяло під свій захист носіїв інформації, припинилося вдосконалення людини як біологічного виду. Але включилися нові механізми, які створили додаткові можливості для виживання і розвитку популяцій, що прийняли нові і надто суворі обмеження. Ті популяції, що не визнали моральних заборон, відомі хіба що антропологам.
В історії нашої планети вже було, принаймні, три епохальних події. Перша — виникнення життя, тобто поява живої речовини, друга — становлення розуму, коли живе стало здатним пізнавати себе. Датою вступу нашої цивілізації в чергову нову епоху, в епоху визнання реальності загрози загибелі цивілізації людства від дій самої людини певно слід вважати 16 липня 1945 г. (успішне випробування атомної зброї США в Нью-Мексико). Значення цієї події ще довго “не доходило” до людей світу навіть після вибухів в Хіросімі (6 серпня) і Нагасакі (10 серпня 1945 г.).
Для визначення ваги цих подій в історії цивілізації зробимо такі узагальнення. Будемо вважати, що між життям цивілізації і життям людини існує аналогія, яка полягає в тому, що цивілізація так же, як і людина, народжується, росте, досягає зрілості, старіє, і, нарешті, помирає. Зафіксувати точну межу періодів життя, як дитинство, юність і отроцтво людини досить тяжко, а для цивілізації тим паче. Але періоди зрілості і старості людини і цивілізації можна визначити з великою вірогідністю.
Періодом від народження до зрілості цивілізації слід вважати час, на протязі якого її загибель можлива тільки з об’єктивних причин (наприклад, зіткнення Землі з метеоритом або інших причин). Зрілістю цивілізації можна вважати той період часу її існування, коли з’являється можливість її загибелі від дій самих людей, тобто сама цивілізація може знищити себе. Цей час життя цивілізації і кожної людини можна назвати зрілістю. Тоді події 1945 р. свідчать про те, що людство уже досягло своєї зрілості, а Чорнобильська катастрофа, що наступила через 41 рік після випробування ядерної зброї, може розцінюватися, як сигнал початку старіння, тобто ознакою вступу цивілізації в загальну екологічну кризу. Якщо вважати вік людини, яка досягла зрілості 40 років, а час існування цивілізованого суспільства приблизно 40 тисяч років, то в означений проміжок часу тисяча років життя цивілізації буде відповідати одному року життя людини. Тоді за аналогією між життям цивілізації і життям людини виходить, що системі “біосфера-людина” відпущено ще 30–40 тисяч років. Таким чином, початок старіння нашої цивілізації настає значно швидше, ніж у здорової (фізично, психічно і морально) людини, а тому і час до загибелі цивілізації може різко скоротитися.
Поступово ми починаємо розуміти, що час “уседозволеності” вже пішов раз і назавжди. І звичайно ядерна війна — це не єдиний прояв потужності сучасної цивілізації, здатної поставити людство на межу катастрофи. Є й інші дії людей, передовсім це антропогенний прес на біосферу, який з кожним роком посилюється в результаті людської діяльності, які здатні призвести до змін умов життя на нашій планеті, що виключають усяку можливість існування людей на Землі. Тому головна над задача — це радикальна зміна критеріїв і відбору ціннісних шкал, тобто стає очевидним, що екологічні проблеми взаємно переплітають я з моральними, а останнє вже відноситься до сфери гуманітарних наук [10]. Ми справді стоїмо на роздоріжжі і без нового розуміння обставин не обійтися. З самих точних розрахунків відомо, що жодні екологічні технології і інші “природоохоронні заходи” при всій їх абсолютній і життєвій необхідності самі по собі не здатні вирішити проблеми взаємовідносин людини і біосфери. При теперішній незбалансованості виробництва і споживання з природними циклами біосфери ці заходи (в кращому випадку) лише на декілька десятків (сотень) років відстрочать кризову ситуацію, лише дозволять виграти час для більш радикальної перебудови. Становище ускладнюється ще й тим, що згідно з сучасними критеріями екологічні технології виявляються неоптимальними, невигідними і відфільтровуються економікою в ході
