Духовне відродження як шлях до вирішення екологічних проблем

Питання екологічних проблем, з якими зустрілося людство у другій половині ХХ ст., з кожним роком стають все актуальнішими. Про них ми чуємо по телевізору, у транспорті, в освітніх закладах, читаємо в газетах. Головними порушуваними питаннями є наступні: чим ця криза закінчиться, чи можна було її уникнути і що нам робити. Чи можемо ми щось зробити, щоб вийти з кризи, чи встигнемо зробити це “щось” і чим буде це “щось”? На мій погляд, ми ще маємо можливість змінити ситуацію, і освіта, виховання мають відіграти у цьому процесі одну з головних ролей. Саме формування нового ставлення до природи, зміна пріоритетів людства, і зокрема, економічної і політичної сфер є необхідною умовою змін на краще. Багато вже задля цього зроблено, багато ще залишається зробити.

Велику роль у процесі виховання екологічної культури відіграє наявність відповідної літератури, зокрема підручників. Останнім часом з’явилося чимало різноманітної літератури екологічного спрямування, правда, рівень викладу і точність інформації у багатьох з них залишають бажати кращого. Проте самі знання, що, безперечно, є необхідними, ситуацію не змінять. Другою складовою процесу є виховання екологічної свідомості, відповідальності за навколишнє середовище. У підручнику “Основи екологічних знань” (Білявський та ін., 2000) зазначено, що “...одна з причин розвитку глобальної екологічної кризи в другій половині ХХ ст. – це криза людського духу” (стор. 38). Далі говориться, що про духовний занепад людства попереджали видатні релігійні діячі сучасності і що причиною цього занепаду вони справедливо вважають “...занурення в матеріальне, поклоніння не Богові, а Мамоні, відрив від Матері-Природи, нехтування її правилами й законами” (стор. 38). Далі зазначається “...найкращі представники науки й культури всіх країн світу сьогодні закликають звернутися до тих життєвих цінностей, які людство виробило протягом тисячоліть, цінностей, закріплених у біблійних заповідях і настановах усіх релігій” (стор. 39). З огляду на це вважаю необхідним включити в курс шкільної біології вивчення поряд з еволюційною гіпотезою походження і розвитку життя на Землі гіпотезу творення (або креаціоністичну гіпотезу (від англ. to create – творити, створювати)).

Необхідність такого кроку, на мою думку, зумовлена наступними причинами:

1. Оскільки виникнення життя мало місце давно в минулому і не може бути відтворене знову, це питання виходить за межі методології природничої науки. Жодна з гіпотез про походження життя не може бути науково доведена. Ми можемо говорити лише про більшу або меншу послідовність та більшу або меншу обґрунтованість тієї чи іншої гіпотези. У цьому відношенні вони однаково наукові або однаково ненаукові. Тому не можна відкидати креаціонізм як ненаукову гіпотезу, розглядаючи еволюційне вчення як наукове.

2. Оскільки питання походження життя і людини є принциповим для формування світогляду, ми не маємо морального права пропонувати дітям лише одну гіпотезу. Діти мають право на свій вибір світогляду, яке надає їм Конституція України (ст. 35). Пропонуючи дітям лише еволюційне пояснення походження життя і людини, ми позбавляємо їх цього права, що не припустимо у правовій державі.

3. Останнім часом науковий креаціонізм зазнає все більшого розвитку і поширення. Сьогодні у шкільному підручнику з біології для 10-11 класів під редакцією Кучеренко М. Є. (1998), рекомендованого Міністерством освіти і науки України на 2001-2002 навчальний рік (Ващенко, 2001), креаціонізм згадується лише як “світоглядна система про незмінність живої природи з часу її виникнення” (стор. 367). Проте сьогодні це не зовсім правильно: навряд чи легко буде знайти сьогодні креаціоніста, який був би прихильником сталості видів, тобто стверджував, що види не зазнали змін з часу своєї появи. Хоча раніше це дійсно так сприймалося. Зведення креаціоністичної гіпотези до цього положення можна порівняти з обмеженням еволюційного вчення лише ідеєю Ламарка. Сучасні положення наукового креаціонізму добре висвітлені в підручнику “История происхождения и развития жизни” (1997) німецьких авторів Р. Юнкера і З. Шерера. Основні положення наукового креаціонізму наступні:

1) живі організми були створені усі одночасно у формі “основних типів”, після чого мало місце поступове (адаптивне, в межах мікроеволюції) розходження різних родинних форм у межах їх потенціалу мінливості;

2) подібність живих організмів пояснюється не спільним походженням, як в еволюційній гіпотезі, а єдиним планом Творця;

3) відомі на сьогодні механізми еволюції можуть призводити лише до мікроеволюційних змін в межах основних типів, які були створені. Причому спостерігається якісна відмінність між мікро- та макроеволюцією (на відміну від еволюційної гіпотези, яка стверджує, що мікроеволюційні зміни за тривалий період часу можуть призводити і призводять до макроеволюційних змін);

4) геологічні процеси інтерпретуються в межах дуже коротких часових періодів (катастрофізм);

5) процес виникнення викопних решток пояснюється в рамках моделі катастроф (мегасукцесія та поховання порушених екосистем).

4. Окрім цього, навіть деякі прихильники еволюційної гіпотези вважають доцільним викладати креаціонізм у школах. Наприклад, І. І. Дзеверін пише: “...саме в школі могли б закладатися навички критичного мислення і протистояння демагогії. І єдиний шлях до цього полягає в тому, щоб знайомити школярів з полярними думками без жодних обмежень, учити їх порівнювати ці думки, аналізувати наявні факти і шукати істину самостійно, а не одержувати її в готовому вигляді з рук чергових “добродіїв” (Креаціоністська альтернатива, 2000: стор. 4).

Я не вважаю, що введення у шкільну програму вивчення креаціністичної гіпотези відразу вирішить усі проблеми. Ні, але це сприятиме відродженню духовності, вихованню нового покоління, уважного до