Людина як частина природи і її протилежність.

В минулих лекціях ми з"ясували, що недивлячись на різноманітність визначень предмету екології, яка відображає його багатоаспектність, в її предметі залишається вивчення взаємин організму ( взагалі біологічної системи) і довкілля. Крім того, ми знаємо, що людина в ієрархії живих систем репрезентована певним біологічним видом - людина розумна (Homo sapiens). Цілком логічно виникає питання про місце цього виду в біосфері.

Отже, в предмет екології має бути включено вивчення відношення "людина - довкілля". Причому, вивчення взаємин людини з довкіллям потрібно не тільки для знання природних факторів, необхідних для життя людини, суспільства, а й з точки зору вивчення людського впливу на природу.

Крім того, вивчення відношення "людина - довкілля" в широкому спектрі проблем людського існування виявляє зв"язок з суттєвим світоглядним питанням : що є людина і яке її місце в світі?

Не дивно, що стосунки людини і природи цікавили ще древніх філософів. Причому, саме в ракурсі осмислення сутності людського буття. Органічний зв"язок пізнання стосунків людини і природи зі світоглядними питаннями обумовляє включення пласту світоглядних проблем в предмет екології в зв"язку з дослідженням відносин людини і природи.

Зрозуміло, що оцінюючи взаємини людини і природи, необхідно розуміти сутність обох складових - і людини, і природи. Що ми маємо, виходячи з цього, врахувати? По-перше, людина є людиною не в її природному існуванні, а в її соціальній сутності. Тобто, хоча становлення людини як біологічного виду відбувалося в природному довкіллі, людське буття є буттям соціальним, буттям не в природному, а в штучному світі, створеному людиною - світі культури і цивілізації.

Таким чином, з одного боку, ми маємо підстави включити відношення "людина - природа" в предмет екології. З іншого - вивчення цього відношення виходить далеко за межі екології і є предметом гуманітарних наук і філософії. Тим більше, що в історико-пізнавальному смислі відношення людина - природа вже досить довгий час є предметом філософії. І лише в ХХ ст. воно стало і предметом екології.

В історії пізнання людини і її сутності виявилося, що вона є складна і неоднозначна. Епіцентром складності можна вважати двоїстий характер людської природи. Так, ще в античності софісти підкреслювали єдність безумовного (природного) і обумовленого(людського) в людині. Платон розглядав людину як єдність тіла (матеріального) і душі (ідеального). З точки зору християнства, існує тимчасове тіло і безсмертна душа.

В філософії Нового часу суперечлива людська сутность осмислювалася в творчості багатьох філософів. Наприклад, Декарт говорить про існування духовної субстанції з атрибутом мислення і тілесної субстанції з атрибутом протяжності, що складним чином проявляється в людині.

І.Кант розглядав людину антиномічним чином. Людина водночас належить і світу природи (світ природньої необхідності) і світу суспільства, культури (світ свободи, морального самовизначення).

Отже в історії пізнання сутності людини представлена традиція, за якою людина розглядається як суперечлива єдність духовного і тілесного.

Інша традиція, що представлена творчістю Демокріта, Епікура, Арістотеля в античності, французьких філософів ХУ111 ст. Гельвеція, Гольбаха, Ламетрі. Вони розглядали людину як природну істоту, в єдності її духовних і тілесних якостей.

З точки зору класичних німецьких ідеалістів - Шелінга, Гегеля - сутність людини є ідеальною. Тобто, саме ідеальне, духовне - першопричина людського існування. Гегель доводив, що людина є історична соціокультурна сутність.

Продовжуючи линію Гегеля в визнанні соціальної сутності людини, марксизм формує діяльнісну концепцію сутності людини. На її ідейних засадах людина розглядається як соціальна істота. Причому соціальна сутність людини становиться в процессі діяльності. В цій діяльності людина створює штучні знаряддя праці. Використовуючи ці знаряддя, людина перетворює природний світ, створюючи світ культури і цивілізації і розвиваючи власну сутність. Саме завдяки марксизму природне в людині розглядається як абсолютно підкорене соціальному.

В сучасній літературі, що трактує сутність людини, теж присутні 2 протилежні точки зору.

Відповідно до 1-ої, людину розглядають як природно-біологічну істоту, продукт еволюціоного розвитку органічного світу.

Прихильники 2-ої точки зору, так званих, інтрасоціологічних уявлень, вважають людину виключно соціальною істотою, яка є результатом економічного і соціального розвитку.

В наведених точках зору біологічне і соціальне в людині розглядаються як незалежне одне від одного. Під впливом таких трактувань в процесі дискусії про предмет екології навіть висловлювалась думка, що необхідно розрізняти екологію людини як біологічної істоти і екології людини як соціальної істоти. Отже, в таких підходах соціальне і біологічне розглядаються як дві незалежні системи.

Треба зауважити, що свого часу, коли людина була "приєднана" до тваринного царства Ч.Дарвіном (середина Х1Х ст.), це мало величезні наслідки в світоглядному плані. Втім, з"явились і концепції, які в методологічному плані кваліфікують як "соціальний дарвінізм", "соціал-біологізм," і які намагалися пояснити соціальне (людину, суспільство) біологічними законами. Тобто, методологічна сутність цих концепцій - зведення соціального до біологічного і повне ігнорування специфіки соціального. Такою є методологія біологічного редукціонізму і, зрозуміло, вона є обмеженою в пізнанні людини як соціальної істоти.

Діалектичний підхід до проблеми співвідношення біологічного і соціального в людині - це спроби подолати таке біологізаторство. Діалектичне розв"язання проблеми полягає в розумінні соціального в людині як такого, яке "знімає" біологічне. Тобто, соціальне включає в себе біологічне, але в перетворенному вигляді. При цьому має враховуватися і специфіка біологічного.

Втім, залишається проблема відношення біологічного і соціального, а також проблема осмислення специфіки "людського біологічного".

Для відповіді на ці питання треба подивитися на історію становлення людини. Дійсно, дослідники відмічають, що важко, стосовно антропосоціогенезу, визначити ту, умовно кажучи, точку,