Екологія — це наука про взаємовідносини тва-ринних і рослинних організмів і суспільностей, які вони утворюють між собою, і навколишнім середовищем, тобто наука про вплив живих організмів і їх об'єднань одне на одного і на природу, яка їх оточує. На перший погляд, екологія — це суто біологічне поняття. В природі все має знаходитися в стані екологічної рівноваги.

Господарська діяльність людей також впли-ває на середовище, яке їх оточує. Спершу з наслідками діяльності людей природа зага-лом справлялася. Але з розвитком цивілізації зміни стали непоправними. Вирубувалися ліси, зменшувався стік річок, розорювалися величезні території степів і т. п.

У XX ст. внаслідок підсиленого впливу людини на природу екологія набула особливого значення як наукова основа раціонального природокористування. Нині соціальна екологія вивчає закономірності взаємодії суспільства і навколишнього середовища, а також прак-тичні засоби його охорони. Ми стали свідками грізних ознак екологічної кризи, що насувається.

Людина своєю господарською діяльністю завдає природі величезної шкоди. У світі що-року спалюється близько 2,7 млрд, тонн ка-м'яного вугілля, понад 1,5 млрд, тонн нафти, перероблюється майже 2 млрд. тонн рудних і нерудних сипких матеріалів. У результаті промислової діяльності в атмосферу Землі що-року викидається біля 100 млн. тонн різних вуглеводів і оксидів азоту, 120 млн. тонн золи, майже 150 млн. тонн оксиду сірки, понад 200 млн. тонн оксиду вуглецю, 250 млн. тонн дрібнодисперсних аерозолів. А скільки було трагічних випадків катастрофічного забруд-нення атмосфери шкідливими відходами, які супроводилися численними людськими жерт-вами!

Поки що більшість ТЕС пра-цює на нафтопродуктах. А транспорт? Літаки, автомобілі, тепловози? Так що Левину частину вини, пов'язаної із забрудненням повітря і води, повинна взяти на себе енергетика.

Суспільство втрачає запас міцності української енергетики, що створювався відповідно до енергетичної стратегії минулого століття, де експлуатація енергетичної спадщини без її розвитку в умовах економічної та енергетичної кризи не має перспективи.

Звичайно, для того, щоб не потрапити в можливу кризову пастку, в країнах, де турбуються про безпечне майбутнє, застосовують стратегічне планування. Його роль підвищуються у разі необхідності виходу з кризи. Але, на жаль, в Україні з розробкою тривалої економічної та енергетичної стратегії поки що не поспішають. Між тим енергетична залежність України від зовнішніх постановок енергоресурсів (в основному російських) і далі збільшується.

В 1972 р. Організація Об'єднаних Націй скликала в Стокгольмі Міжнародну конферен-цію, яка була присвячена питанню боротьби із забрудненням навколишнього середовища. Ця конференція сприяла розвитку міжнарод-них угод по захисту біосфери, бо стало ясно, що вести боротьбу із забрудненням природи можна тільки спільним фронтом. Виникли національні рухи захисту навколишнього середо-вища.

І ось на фоні цього постало питання, пов'я-зане з доцільністю взагалі атомної енергетики. Підвищена увага громадськості до проблеми безпеки ядерної енергетики іноді створює значні труднощі на шляху її розвитку. Це по-в'язано з тим, що переважна частина населен-ня, яка не досить обізнана з цим питан-ням, велику небезпеку від вибуху атомної бомби переносить на кожне атомне вироб-ництво.

Тим часом в нинішніх кризових умовах системоутворюючу роль енергозабезпечення держави взяла на себе ядерна енергетика. За встановленої потужності до 25% в загальному балансі доля АЕС у виробництві електроенергії в 2000 р. становила понад 45%.

Атомна енергетика відноситься до числа потенціальне небезпечних виробництв, при цьому необхідно турбуватись і про безпечну експлуатацію самої станції.

Кожен ядерний реактор має так званий біологічний захист, який складається з товстих шарів бетону, прошарків води тощо. Цей за-хист поглинає -випромінювання реактора і затримує потік нейтронів. Вентиляційні відсоси з усіх приміщень АЕС після відповідної обробки і фільтрації викидаються в повітря через високу вентиляційну трубу (наприклад, на Ленінградській АЕС труби мають висоту 150 м).

Але, крім безпеки експлуатації АЕС, слід рахуватися ще з безпекою експлуатації всіх підприємств ядерно-паливного циклу, а також з проблемою безпечного поховання радіоактив-них відходів.

Складнішою проблемою була і залишається проблема поховання радіоактивних відходів. На етапі видобування уранового концентрату відходами є пуста порода. Ці відходи хімічно отруйні і радіоактивні. Хоча їх радіоактивність не дуже велика, але все ж ці відходи слід за-ховати (краще під землю). Площі землі, «за-консервованої» таким чином, не дуже великі. У порівнянні з ТЕС, яка також потребує земельні площі для розміщення відходів, вони значно менші. Але переважна частина відходів великої радіоактивності утворюється на остан-ньому етапі, їх слід надійно ізолювати. Спо-чатку відходи розплавляють і концентрують (застосовують переважно випарювання). По-тім концентрат переводять у твердий стан, застосовуючи для цього рідке скло, кераміку, цемент і т. д.

Остаточно твердий концентрат розміщують на довічне зберігання у відпрацьованих со-ляних копальнях, вугільних шахтах в мало-людних місцевостях із глибоким рівнем ґрун-тових вод. Ці місця знаходяться під охоро-ною з метою запобігання випадкового про-никнення туди надто цікавих екскурсантів. Розрахунки показують, що екологічна ізоляція цих радіоактивних відходів повинна тривати десь 105 років.

Таким чином безпечне зберігання радіоак-тивних відходів може бути гарантоване за допомогою наявних методів, але розробка но-вих засобів знешкодження триває.

Розглянемо проблему теплового «забруднення» річок, атмосфери і взагалі теп-лового скиду тепловими і атомними електро-станціями. Якщо згадати, що ККД цих станцій практично не перевищує 40 %, тоді стане ясно, що більше половини енергії, яка виділяється в топках і реакторах, потрапляє в біосферу. З цим слід рахуватися.

Кожна ТЕС і АЕС потребує для охолоджен-ня величезної кількості води. Так, для другого (нерадіоактивного) контура потужністю 1000 МВт витрати води становлять до 70 м3 в секунду. При