Стурбованість з приводу глобальних змін клімату та заклики до міжнародної співпраці виникли в 70-х роках минулого сторіччя. У 1990 р. Генеральною Асамблеєю ООН було створено Міжурядовий Комітет з питань зміни клімату, який почав дискусію навколо глобальної конвенції. Рамкова конвенція ООН про зміну клімату була підписана на Конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку у Ріо-де-Жанейро у 1992 р. Сторонами конвенції сьогодні є 189 країн Кравченко С. М., Андрусевич А. А., Бонайн Дж. Актуальні проблеми міжнародного права навколишнього середовища. Львів, 2002. С. 227. .

Рамкова конвенція ООН про зміну клімату є визнанням спільного занепокоєння людства про глобальний характер змін клімату, що вимагає максимально широкого міжнародного співробітництва й участі всіх країн у діяльності з ефективного міжнародного реагування на зміну клімату та пом'якшення наслідків такого процесу. при цьому слід враховувати принцип спільної, але диференційованої відповідальності та реальних соціально-економічних можливостей країни. Цей принцип встановлює різний об'єм зобов'язань і пільг для розвинутих країн і країн, які розвиваються, оскільки розвинуті країни відповідають за 80% викидів парникових газів.

Відповідно до Ст. 8 Конвеції Сторони зобов'язані розробляти, періодично поновлювати, публікувати та надавати Конференції Сторін національні кадастри

антропогенних викидів із джерел і адсорбції поглиначами усіх парникових газів, які не регулюються Монреальським протоколом від 16 вересня 1987 р.

До зобов'язань Сторін відноситься співробітництво у розробці, застосуванні та розповсюдженні методів, процесів і технологій, які дають можливість знизити або припинити викиди парникових газів у всіх відповідних секторах, включаючи енергетику, транспорт, промисловість, сільське господарство, лісове господарство і видалення відходів.

З метою ефективної реалізації був розроблений і прийнятий Кіотський протокол.

Основним досягненням Протоколу є визначення кількісних зобов'язань щодо зменшення викидів парникових газів і встановлення конкретних термінів їх виконання. Кіотський протокол дозволяє використання різних гнучких механізмів: міжнародна торгівля квотами, спільна імплементація та механізм чистого розвитку.

Міжнародна торгівля викидами дозволяє сторонам Протоколу, які зменшують свої викиди до рівня, нижчого від того, на який вони погодились, продавати частину квот іншим сторонам. Комісія повинна забезпечити щоб дії держав-членів не завдавали внутрішньому ринку.

Спільна імплементація – це особлива форма торгівлі викидами, яка робить можливим їх зменшення на рівні проекту. Таке зменшення може використовувати для збільшення квот Сторони, що фінансує проект, якщо викиди сторони, в якій проект виконується, були зменшені.

Механізм чистого розвитку дозволяє розвинутим країнам фінансувати проекти зі скорочення викидів у країнах, які не брали на себе зобов’язань згідно з Кіотським протоколом Андрусевич Н. І. Правове регулювання ЄС в галузі попередження зміни клімату//Вісник екологічної адвокатури. 2004. № 26..

16 лютого 2005 року Кіотський протокол вступив в силу. Це стало можливим після приєднання до нього Росії. В результаті частка країн, які ратифікували, приєдналися, прийняли або ухвалили Протокол, у загальних викидах діоксиду вуглецю перевищила 55%, тобто було досягнуто необхідної умови вступлення Протоколу у дію.

2. Договірна практика держав з охорони озонового шару

Великий вплив на структуру озонового шару мають так звані хлорфторвуглеводні (далі ХФВ). Їх вже більш як 60 років використовують в холодильниках і кондиціонерах, як складові аерозольних сумішей, як піноутворювачі в вогнегасниках, очисники для електронних приладів при хімічному очищенні одягу і т. д. В минулому вони розглядались як ідеальні для практичного використання хімічні речовини, оскільки вони дуже стабільні і неактивні. Як не парадоксально, але якраз вони є найбільшою загрозою для озонового шару. ХФВ не розкладаються швидко в атмосфері і проникають в стратосферу.

2.1 Виникнення і розвиток в міжнародному праві норм з охорони озонового шару

З сучасної точки зору досягнення широкої міжнародної підтримки для досягнення суворого контролю за озоноруйнуючими речовинами (далі ОРР) можливо виглядає неминучим, але в середині 80-х років можливість міжнародного контролю за ХФВ виглядала не надто реальною. Щоб зрозуміти процес розробки норм з регулювання цих речовин потрібно добре усвідомлювати як мало було напевне відомо на той час. Вперше думку про вплив на зменшення озонового шару ХФВ висловили в 1974 році науковці Шервуд Роуленд і Маріо Моліна Hunter D., Salzman J., Zaelke D. International Environmental Law and Policy. – New York.: Foundation Press, 1998. P. 553..

Коли дослідження щодо ролі ХФВ у зменшення озонового шару привернуло увагу громадськості, компанія Джонсон Вокс (США) в односторонньому порядку оголосила про відмову від ХФВ та заміну їх на інші речовини в своїх двох найвідоміших продуктах Глейд та Пледж. Багато компаній без будь-якого тиску уряду вирішило скоротити або замінити використання ХФВ оскільки вони побоювались, що екологічно-свідомі споживачі відмовляться від їх товарів. В 1978 році відображаючи ринкову дійсність, у США заборонили використання ХФВ-вмісних аерозолів у всіх сферах крім медичної і військової. Слідом за США використання ХФВ-вмісних аерозолів заборонила Швеція, Канада та Норвегія.

ЮНЕП звернула свою увагу на ХФВ в 70-х, також цим питанням займалась Всесвітня метеорологічна Організація. Із збільшенням кількості країн, які заборонили використання ХФВ, в 1981 ЮНЕП схвалила розробку міжнародної угоди для захисту озонового шару. В наступні три роки відбувалися засідання Робочої групи юридичних та технічних експертів для підготовки Глобальної рамкової конвенції для