При цьому слід зауважити, що норми Закону "Про об'єкти підвищеної небезпеки" від 18 січня 2001 року не визначають чітких термінів інформування суб'єктами екологічно небезпеч-ної діяльності спеціально уповноважених органів держави, до відання яких віднесені зазначені питання, не містять строків та порядку інформування й оприлюднення інформації стосовно об'єктів екологічно небезпечної діяльності серед громадськості та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого само-врядування, що знижує гарантувальну роль цього закону. Тому автор вважає за доцільне внести відповідні зміни та доповнення з тим, щоб підвищити ефективність зазначених процедур.

Чіткіше мав би бути викладений і порядок оприлюднення інфор-мації для громадян про стан об'єктів небезпеки та аварійні ситу-ації спеціально уповноваженими органами у сфері захисту насе-лення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру і екологічної безпеки й охорони довкілля, при-наймні, варто зазначити, яку конкретно інформацію доводить до відома населення кожний із цих органів та через які саме засоби масової інформації здійснюється її обнародування з тим, щоб гро-мадяни мали більш вірогідну можливість реалізувати надане за-коном право та забезпечити його захист у судових органах.

У той же час закон надає право фізичним і юридичним осо-бам чи їхнім представникам у термін не більш як ЗО днів отри-мати від суб'єкта екологічно небезпечної господарської діяль-ності інформацію про небезпеку, яка виникла на об'єктах підви-щеної небезпеки і становить загрозу для людей і довкілля.

Проте такий законодавчий підхід не можна визнати вдалим, якщо взяти до уваги підвищений екологічний ризик і наявну загрозу для людини і довкілля. У таких невідкладних випадках, а по суті, надзвичайних екологічних ситуаціях має бути запро-ваджений скорочений термін в один чи щонайбільше три дні, враховуючи реальну небезпеку, яка може стати фатальною, і за таких умов зазначена процесуально-правова вимога до 30 днів втрачає свій регулятивний сенс.

Крім того, в законі має бути норма, яка б зобов'язувала у таких випадках невідкладне аварійне інформування населення про за-грозливий для життя і здоров'я стан у місцях експлуатації об'єктів підвищеної небезпеки, на яких створена реальна надзвичайна еко-логічна ситуація, небезпечна для довкілля та людини.

Позитивною новацією закону в частині розвитку гарантій вищезазначених суб'єктивних прав людини та громадянина є положення, згідно з яким фізична або юридична особа має право в установленому законом порядку самостійно збирати інформа-цію щодо стану безпеки об'єктів підвищеної небезпеки і надава-ти її органам виконавчої влади, органам місцевого самовряду-вання, засобам масової інформації та іншим заінтересованим особам, у разі якщо відомо або є підстави вважати, що така інфор-мація містить відомості стосовно правопорушень, які мають місце на цих об'єктах і становлять загрозу для людей та довкілля.

Зазначена норма є логічним продовженням принципів і ви-мог, зафіксованих в Орхуській конвенції, підписаній у червні 1998 року та ратифікованій Верховною Радою України [3]. А відтак вона є суттєвою демократичною гарантією на шляху створення юридичних засад інформаційної екологічної безпеки, свідчить про розвиток прав громадян та юридичних осіб на інформаційну екологічну безпеку як важливу форму існування людини і гро-мадянина, функціонування юридичних осіб у новому інформа-ційному просторі, що створює їм можливість знати умови, в яких вони живуть та здійснюють соціально-економічні й інші необхідні суспільству та державі корисні функції.

З огляду на це суб'єктивне право громадян на інформаційну екологічну безпеку можна розглядати як важливу складову шир-шої за змістом інтегрованої категорії права на екологічну без-пеку, проголошеного в державі. У цій частині Закон України "Про об'єкти підвищеної небезпеки" створює реальні передумо-ви та юридичні гарантії для реалізації в практичному житті вищезазначених правових суб'єктивних можливостей громадян і юридичних осіб.

Разом з тим очевидна і деяка змістова невдалість формулю-вання закону, оскільки він надає відповідне право фізичним і юридичним особам тільки в разі "якщо їм відомо або є підстави вважати, що така інформація містить відомості щодо правопору-шень", тобто коли особа володіє певною інформацією стосовно правопорушень, які скоюються в частині порушення норм, вимог та нормативів екологічної безпеки, чи в них наявні обставини юридичного характеру, які дозволяють вважати, що такі делікти мають місце на тих чи інших об'єктах підвищеної небезпеки. Це, очевидно, є вже крайній захід, що безумовно продукує появу вищезгаданої норми, а по суті вона дозволяє кожному громадя-нинові або юридичній особі самостійним, вольовим способом збирати відповідну інформацію, тобто фактично здійснювати пев-ний приватний еколого-інформаційний моніторинг, оскільки така діяльність передбачає не тільки збір та узагальнення даних, але й поширення, тобто доведення інформації про правопорушення у сфері екологічної безпеки органам виконавчої влади, місцево-го самоврядування, засобам масової інформації та іншим заін-тересованим особам.

Водночас виникає більш просте нериторичне, але й логічне за-питання: а чому людина не має юридичної можливості взагалі збирати екологічну інформацію та поширювати її у спосіб, визна-чений законом або ним не заборонений? Адже екологічна інфор-мація, а тим більше її різновид — інформація про екологічно небезпечну діяльність має бути найпрозорішою і найдоступнішою, оскільки на неї не поширюються вимоги національної та іншої державної секретної таємниці і з огляду на те, що вона зачіпає "святая святих" — природні права людини, пов'язані з її безпе-кою у разі виникнення реальної загрози для життя та