За цих умов, на думку автора, має діяти принцип "вільного доступу та вільного поширення екологічної інформації", якщо вона не порушує права та законні інтереси інших осіб і держави, що й доцільно закріпити у цьому законі та Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища", а також у на-мічених для підготовки основах екологічного законодавства — Екологічному кодексі України, в якому забезпечення екологіч-ної безпеки людини, суспільства і держави та її різновид — інфор-маційно-екологічна безпека має посісти місце одного з централь-них правових інститутів, а обов'язок держави як основного га-ранта цього права має кореспондувати суб'єктивне право грома-дян на цю безпеку.

У чинному механізмі забезпечення екологічної безпеки чільне місце займає функціональна діяльність спеціально уповноваже-них органів держави, яка спрямована на гігієнічну регламен-тацію екологічно небезпечних факторів. Юридичною базою для здійснення цієї діяльності спеціально уповноваженими орга-нами держави є Закон України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" від 24 лютого 1994 року [4] і Положення про гігієнічну регламентацію та державну реє-страцію небезпечних факторів, затвердженого постановою Кабі-нету Міністрів України від 13 червня 1995 року № 420 (із на-ступними змінами й доповненнями) [5].

Гігієнічна регламентація визначається як розроблення спеці-ально уповноваженими органами на підставі сучасних даних на-уково обґрунтованих гігієнічних нормативів (регламентів), які гарантують безпеку та нешкідливість для людини небезпечних факторів навколишнього, в тому числі виробничого, середовища життєдіяльності.

Гігієнічній регламентації підлягає будь-який небезпечний фактор фізичного, хімічного, біологічного походження, тобто ре-човина, матеріал або продукт, що впливає на здоров'я людини, або потенційно небезпечний фактор, який за певних умов може не-гативно впливати на її здоров'я, з метою обмеження інтенсив-ності або тривалості дії шляхом встановлення критеріїв їх до-пустимого негативного впливу.

Отже, гігієнічний регламент — це кількісний показник, який характеризує оптимальний чи допустимий рівень фізичних, хімічних, біологічних факторів довкілля, виробничого середови-ща, які затверджуються головним державним санітарним ліка-рем України, є обов'язковим для дотримання всіма фізичними та юридичними особами і включається до державних і відомчих нормативних актів.

З викладеного випливає, що за своєю юридичною природою гігієнічні регламенти — це, з одного боку, своєрідні стандартизо-вані нормативи, які містять чітко встановлені уповноваженим органом держави показники або допустимі рівні різних небезпеч-них факторів, наявних у навколишньому середовищі, а з другого — затверджена і легалізована в установленому порядку з наступ-ною реєстрацією у Мінюсті України підсистема нормативів і норм загальнообов'язкового призначення, що включається у систему механізму нормативно-правового регулювання правовідносин, по-в'язаних із забезпеченням екологічної безпеки та безпеки праці, яка виступає важливою гарантією права громадян на екологічну безпеку шляхом регламентації допустимого впливу небезпеч-них та потенційно небезпечних факторів на здоров'я людини.

Гігієнічні регламенти встановлюються щодо небезпечних фак-торів, які можна класифікувати на такі групи:

а) хімічні речовина, що застосовуються у виробництві та побуті;

б) полімери та їхні композиції;

в) фізичні фактори;

г) біологічні фактори;

д) радіоактивні речовини та радіаційні фактори;

є) важкість на напруженість праці.

Очевидно, що не всі з них є екологічними чинниками, зокрема остання група належить переважно до факторів, які можуть справ-ляти негативний вплив виключно у виробничому середовищі.

Гігієнічна регламентація небезпечних факторів функціональ-но забезпечується Комітетом з питань гігієнічного регламенту-вання Міністерства охорони здоров'я України1 із залученням установ і організацій після акредитації їх цим Комітетом за переліком, що визначається МОЗ України за погодженням із Держстандартом України та здійснюється згідно з поточними та перспективними програмами, які щорічно розробляються й уточнюються Комітетом.

Слід зазначити також, що гігієнічні регламенти розробляють-ся і встановлюються як для окремих небезпечних факторів, так і для сукупності їх відповідно до вимог, що затверджуються МОЗ України з правом цього Комітету надавати рекомендації голов-ному державному санітарному лікареві України щодо скасуван-ня тих регламентів, які не гарантують безпеку для людини та визнання чи взаємовизнання їх на міжнародному рівні.

Процедура здійснення гігієнічної регламентації узагальнено, на погляд автора, передбачає:

а) Головним санітарно-епідеміологічним управлінням МОЗ України;

б) іншими органами державної виконавчої влади;

в) організаціями, установами, підприємствами незалежно від їх підпорядкування та форм власності.

а) заявку на участь у конкурсі;

б) анотацію науково-дослідної роботи;

в) проект плану науково-дослідної роботи, в якому зазначається:

Співвиконавцями акредитованих установ і організацій можуть

бути визнані:

а) науково-дослідні організації;

б) тимчасові творчі колективи;

в) провідні вчені та фахівці закладів охорони здоров'я. Вивчення та оцінювання матеріалів проведення конкурсу здійснюється з урахуванням:

а) досвіду роботи з гігієнічної регламентації небезпечних фак-торів акредитованих установ і організацій;

б) наявності в установі та організації відповідних фахівців і матеріально-технічної бази;

в) можливості дотримання терміну виконання;

г) обсягів фінансування робіт з гігієнічної регламентації.

4. Визначення та визнання основного виконавця робіт із розроблення або перегляду гігієнічного регламенту та його легалі-зація включає:

а) визначення основного виконавця робіт за результатами конкурсу або наукової експертизи документів;

б) винесення рішення з цього питання Комітетом;

в) інформування в десятиденний термін у письмовій формі замовника, основного виконавця та інших учасників конкурсу про це рішення.