іншим заін-тересованим особам.
Водночас виникає більш просте нериторичне, але й логічне за-питання: а чому людина не має юридичної можливості взагалі збирати екологічну інформацію та поширювати її у спосіб, визна-чений законом або ним не заборонений? Адже екологічна інфор-мація, а тим більше її різновид — інформація про екологічно небезпечну діяльність має бути найпрозорішою і найдоступнішою, оскільки на неї не поширюються вимоги національної та іншої державної секретної таємниці і з огляду на те, що вона зачіпає "святая святих" — природні права людини, пов'язані з її безпе-кою у разі виникнення реальної загрози для життя та здоров'я.
За цих умов, на думку автора, має діяти принцип "вільного доступу та вільного поширення екологічної інформації", якщо вона не порушує права та законні інтереси інших осіб і держави, що й доцільно закріпити у цьому законі та Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища" [2], а також у на-мічених для підготовки основах екологічного законодавства — Екологічному кодексі України, в якому забезпечення екологіч-ної безпеки людини, суспільства і держави та її різновид — інфор-маційно-екологічна безпека має посісти місце одного з централь-них правових інститутів, а обов'язок держави як основного га-ранта цього права має кореспондувати суб'єктивне право грома-дян на цю безпеку.
Висновки
Проведений аналіз та узагальнення чинного законодавства, практики його застосування у сфері функціонально-процедур-ного забезпечення прав громадян на екологічну безпеку дозволяє сформулювати такі висновки:
Чинне законодавство у цій сфері поки що не систематизова-не, недостатньою мірою кодифіковане, а тому норми, які регламен-тують функціонально-процедурне забезпечення у сфері здійснен-ня екологічно небезпечної діяльності та використання об'єктів небезпеки, екологічно небезпечних факторів, речовин, та їхніх спо-лук, векторно і безпосередньо не спрямоване на гарантування кон-ституційного права громадян на екологічну безпеку.
Такі норми за своїм змістом переважно мають матеріаль-но-правовий характер, особливо на рівні законодавчого опосе-редкування зазначених правовідносин з нечіткою регламента-цією відповідних процедур, їхньої стадійності та термінів прове-дення як важливих процесуально-правових гарантій права гро-мадян на екологічну безпеку.
Спостерігається превалювання норм різних законів, що ви-значають основні вимоги, принципи та імперативність зобов'язаль-них осіб. У той же час норми процесуального (процедурного) спря-мування містяться у підзаконних нормативно-правових актах, які здебільшого приймаються на рівні Кабінету Міністрів України.
Доцільно визнати перспективним напрям, за якого б норми
процедурного забезпечувального характеру, особливо в частині
гарантування права громадян на екологічну безпеку, зосереджу-вались у відповідних законах, інших законодавчих актах з тим, щоб суб'єктивні можливості людини і громадянина, особливо в такій важливій сфері, як забезпечення екологічної безпеки, охо-ронялися і захищалися виключно на рівні законів, а не актів, що їх приймають органи державної виконавчої влади.
У зв'язку з цим на органи державної виконавчої влади,
особливо спеціально уповноважені інституції у сфері екологічної безпеки, доцільно покладати переважно зобов'язання щодо векторного функціонального забезпечення екологічної безпеки громадян, юридичних осіб та держави, а також визначити їхню відповідальність перед громадянами за невиконання або нена-лежне виконання встановлених законом вимог.
Список використаних джерел та літератури
1. Конституція України. Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р.// ВВР України. – 1996.
2. Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. - №41. – Ст. 546.
3. Закон України "Про об'єкти підвищеної небезпеки" від 18 січня 2001 року // Голос України. – 2001. – 6 березня.
4. Закон України "Про за-хист населення і територій від надзвичайних ситуацій техноген-ного та природного характеру" від 8 червня 2000 року // Відомості Верховної Ради України. – 2000. - №40. – Ст.337.
5. Конвенція про доступ до інформації, участі громадськості в про-цесі прийняття рішень і доступ до правосуддя з питань, що стосу-ються навколишнього середовища, прийнята Четвертою Конвенцією
міністрів "Навколишнє середовище для Європи", Орхус, Данія, 23—
25 червня 1998 року. Ратифікована Верховною Радою України 6 лип-ня 1999 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 34. —
Ст. 296.
6. Андрейцев В.І. Право екологічної безпеки: Навч.та науково-практич.посіб. – К.: Знання – Прес, 2002. – 332с.
7. Андрейцев В.І. Екологічне право: Курс лекцій у схемах. – К.: Вентурі, 1996. – С. 35-39.
8. Андрейцев В.І. Політика, інновації, приватизація, еклогічна безпека, право. Проблеми оптимізації та екологізації законодавства України. – К., 1996. – С.7.
Екологія і закон: екологічне законодавство України / Відп.ред. акад. В.І. Андрейцев. — Кн. 2. — С. 464—465.