Основними напрямами діяльності Центру техногенної безпе-ки є визначення пріоритетних проблем у сфері розроблення прак-тичних технічних засобів, технологій, підходів для запобігання, пом'якшення і ефективного подолання наслідків надзвичайних ситуацій; проведення аналізу техногенної безпеки виробництв, об'єктів, установок, які проектуються, будуються або вже функ-ціонують; розроблення, опрацювання, адаптація технічних засобів і технологій для використання в небезпечних умовах; оцінювання промислового ризику потенційно небезпечних видів діяльності.

Складовою діяльності Центру є пошук шляхів застосування конверсійних технологій і обладнання для розв'язання проблем протидії аваріям та катастрофам, випробування систем і еле-ментів обладнання, конструкцій у штучних аварійних умовах для опрацювання рекомендацій щодо підвищення безпеки дію-чих об'єктів та тих, що проектуються [9].

Важливу сферу його діяльності складає накопичення та по-ширення досвіду оцінки промислового ризику у тісній співпраці з відповідними світовими науково-дослідними центрами і лабо-раторіями, участь у міжнародних програмах підготовки спеціа-лістів у зазначеній сфері.

Викладене дозволяє констатувати, що в сучасних умовах в Україні створені юридичні засади різноманітних організаційно-правових форм попередження настання екологічної небезпеки внаслідок дії стихійних сил природи або техногенного негатив-ного екологічного впливу, які здатні створювати надзвичайні екологічні ситуації. Сукупність їх створює Систему запобігання і реагування на надзвичайні екологічні ситуації.

Проте як системне утворення правова організація попере-дження екологічної небезпеки потребує суттєвого нормативно-правового вдосконалення, інтеграції та комплексного підходу без розпорошення діяльності організаційних структур на виконан-ня ними вимог забезпечення екологічної безпеки незалежно від джерела походження екологічної небезпеки та створення над-звичайних екологічних ситуацій [10].

Ідеться насамперед про доцільність уніфікації понять "еколо-гічна небезпека", "природна небезпека", "сейсмічна небезпека", "техногенно-екологічна небезпека", "техногенна небезпека", "про-мислова небезпека", різноманітність найменувань яких відобра-жає поліфонію теоретичних підходів, закладених у зміст регулю-вання однорідних або близьких правовідносин, точки суміжного перетину яких не визначені у чинному законодавстві та механізм дії яких спрямований на створення безпечних умов існування людини, середовища її життєдіяльності та якісного довкілля, унеможливлення створення загрози для самого довкілля, здоро-в'я і життя громадян, залежно від джерел походження небезпе-ки та правових зв'язків, в яких вони перебувають із власниками джерел підвищеної екологічної небезпеки чи суб'єктами здійснен-ня екологічно небезпечної діяльності.

У чинному законодавстві, переважно на рівні підзаконно-нормативно-правового регулювання, ще й досі простежується дифе-ренційований підхід до забезпечення екологічної безпеки у разі виникнення загрози від природної стихії та окремо від дій техногенних чинників, а тому пропонуються і відповідні організа-ційно-правові форми забезпечення екологічної безпеки.

Водночас слід наголосити, що, незважаючи на різноманітні організаційно-правові форми попередження екологічної загрози, наявні засоби та способи запобігання реально не забезпечують відвернення екологічної загрози як від природної стихії, так і від техногенного впливу, а відтак говорити про високий рівень ефективності організаційно-правового забезпечення немає підстав. Так само не вдається за допомогою наявних організаційно-пра-вових форм унеможливити настання надзвичайних екологічних ситуацій внаслідок природної стихії.

До певної міри це зумовлено тим, що зазначена сфера функ-ціональної діяльності органів держави є простим доповненням до їхнього правового становища, ще не забезпечено науково, тех-нічно, технологічно, фінансово її здійснення без наявності лега-лізованих простих і узгоджених процедур та спільних дій лінійних і горизонтальних організаційно-правових структур.

Дається взнаки й та обставина, що правова організація попе-редження надзвичайних екологічних ситуацій перебуває у стадії свого становлення й формування, вироблення стратегії і такти-ки, запровадження новаційних форм та методів діяльності.

У цьому зв'язку вважається за доцільне діяльність щодо запобігання та реагування на надзвичайні ситуації на законо-давчому рівні визнати пріоритетною для органів центральної та місцевої виконавчої влади, спеціально уповноважених міністерств у цій сфері як таких, що спрямовані на забезпечення національ-ної безпеки та основного із екологічних прав — права громадян на таку безпеку, життя та здоров'я населення.

Це, в свою чергу, має обумовити встановлення абсолютної відпо-відальності цих органів за зволікання в реалізації вимог законо-давства та порушення відповідних суб'єктивних прав громадян України, включаючи й компенсацію відповідної шкоди (мораль-ної та матеріальної), що завдається внаслідок невиконання функ-ціональної діяльності відповідними структурами.

Висновки

Отже, викладене дозволяє констатувати, що в сучасних умовах в Україні створені юридичні засади різноманітних організаційно-правових форм попередження настання екологічної небезпеки внаслідок дії стихійних сил природи або техногенного негатив-ного екологічного впливу, які здатні створювати надзвичайні екологічні ситуації. Сукупність їх створює Систему запобігання і реагування на надзвичайні екологічні ситуації.

Проте як системне утворення правова організація попере-дження екологічної небезпеки потребує суттєвого нормативно-правового вдосконалення, інтеграції та комплексного підходу без розпорошення діяльності організаційних структур на виконан-ня ними вимог забезпечення екологічної безпеки незалежно від джерела походження екологічної небезпеки та створення над-звичайних екологічних ситуацій.

У чинному законодавстві, переважно на рівні підзаконно-нормативно-правового регулювання, ще й досі простежується дифе-ренційований підхід до забезпечення екологічної безпеки у разі виникнення загрози від природної стихії та окремо від дій техногенних чинників, а тому пропонуються і відповідні організа-ційно-правові форми забезпечення екологічної безпеки.

Водночас слід наголосити, що, незважаючи на різноманітні організаційно-правові форми попередження екологічної загрози, наявні засоби та способи запобігання реально не забезпечують відвернення екологічної загрози як від природної стихії, так і від техногенного впливу, а відтак говорити про високий рівень ефективності організаційно-правового забезпечення немає підстав. Так само не вдається за допомогою наявних організаційно-пра-вових форм унеможливити настання надзвичайних екологічних ситуацій внаслідок природної стихії.

Список використаних джерел та літератури

1. Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. - №41. –