Багато уваги М. Реймерс приділяв розподілу екології людини та соціальної екології, бо об’єкт яких (людина), але не науковий предмет (кут зору на людину) дуже близький. Різницю він вбачав у тому, що соціальна екологія не охоплює біологічної сторони людини, її аутекології і демекології як такої (наприклад, вплив природних чинників на здоров’я людини та її популяцій). Отже, екологія людини у вузькому розумінні слова – це біоекологія людини, а соціальна екологія також у вузькому значенні – екологія соціального ряду: особистість–сім’я тощо. Тому, за об’єктом дослідження ці дві лінії екології практично синоніми, а за предметом – різні.

Російський вчений-медик В. Казначеєв трактував екологію людини як спільний науковий підрозділ соціоекології та медицини, що вивчає медико-біологічні аспекти гармонізації взаємовідносин між суспільством та природою [6]. Учений зробив висновок, що здоров’я людини залежить від здоров’я біосфери.

За відомим українським ученим-екологом Г. Бачинським, екологія людини сформувалась на стику соціоекології та медицини. Про екологію людини він говорив як про нову синтетичну галузь медичних наук. Під предметом вивчення цієї галузі наук (екології людини) учений розумів медико-біологічні та медико-демографічні аспекти взаємодії суспільства і природи, якими спочатку частково займалися медична географія та гігієна. Нову наукову дисципліну – екологію людини – вчений ототожнив з антропоекологією і зазначив, що вона сформувалась на базі медичної географії та гігієни, які доповнюють одна одну.

Г. Бачинський підтримав думку американського еколога Ю. Одума про те що, екологію людини не можна ототожнювати з соціоекологією, бо у них різні предмети дослідження Г. Білявський та М. Падун вважали, що до 1994 р. сформувалися понад 90 напрямів екологічних досліджень, які можна об’єднати за принципами їхньої галузевої належності, взаємозв’язків, взаємопідпорядкованості, пріоритетності, теоретичного загальнолюдського та практичного значення. Автори розробили класифікацію напрямів сучасних екологічних досліджень, які згруповано на системній основі з урахуванням галузевих особливостей взаємозв’язків та ієрархії. Вчені виділили підрозділ екології людини поряд з екологією мікросвіту, екологією рослин та екологією тварин у розділі екології живих організмів, який входить у теоретичну екологію. Теоретичний розділ вважають субстратом екологічної науки.

Доктор геолого-мінералогічних наук, проф. Г. Білявський та доктор біологічних наук, проф. В. Бровдій у 1995 р. запропонували свій варіант-класифікацію головних напрямів сучасних екологічних досліджень. Екологію вони розділили на теоретичну і прикладну. У теоретичній виділили природну сферу, а в прикладній – соціальну і техносферу. Екологію людини вони розглядали як біологічний аспект і виділили цей напрям в екології живих організмів у природній сфері в теоретичній екології [ 2].

У 2000 р. проф. В. Бровдій та О. Гац удосконалили варіант класифікації екологічної науки. Екологію людини вчені розглядали і в теоретичній, і в прикладній екології. У теоретичній екології екологію людини вони трактували як біологічний аспект, а в прикладній екології – як соціальний .

Академік М. Голубець визначив, що екологію людини доцільно розглядати як дисципліну суспільствознавчу і в жодному разі не як розділ екології. Соціальне людство не компонент екосистеми, а є щодо неї зовнішнім збурювальним чинником, тому його треба вважати об’єктом дослідження цілком іншої галузі знання – геосоціоекосистемології [3].

В. Кучерявий зазначив про виникнення нових розгалужень екології, кількість яких сягає близько п’ятдесяти. Екологію людини він зачислив до біоекології поряд з соціоекологією, яка тісно пов’язана з екологією культури, екологією духу, етноекологією.

У тлумачному словнику з охорони ландшафтів наведено визначення навколишнього середовища як поняття антропоцентричного або антроподемоекологічного. Його використовують для того, щоб відобразити умови життя суспільства на конкретній території, беручи до уваги не лише природні, а й соціальні особливості.

Процес екологізації географії розпочався декілька десятиліть тому. Л. Руденко і А. Бочковська серед екологічних проблем виділили антропоекологічні, які пов’язали зі зміною умов життя людини – забрудненням, збідненням та деградацією елементів навколишнього середовища та, як наслідок, змінами в демо-соціальному стані населення.

Український економіко-географ О. Топчієв визначив такий об’єкт дослідження екології людини: людина–довкілля, що є вкрай динамічним і змінним у часі.

Еколог та картограф В. Барановський антропоекологію теж ототожнив з екологією людини, виділив її в системі геоекології і зачислив до структури біоекологічної науки поряд з екогеографічною та екогеологічною. До антропоекології він увів, зокрема, гігієну і санітарію, медичну екологію [1. С. 3]. Об’єктом дослідження екології людинивчений вважав систему людина–навколишнє середовище, що є територіальною системою, в межах якої однотипна (міська, сільська) людська популяція взаємодіє з порівняно однорідним навколишнім середовищем, і критерієм ефективності функціонування якої є рівень здоров’я населення .

Професор О. Шаблій у структурі екологічної науки виділив два блоки дисциплін: наукове ядро і концентр окремих екологічних дисциплін. До наукового ядра екологічної науки він зачислив метаекологію, теоретичну екологію і математичну екологію, до концентру – антропоекологію разом із біоекологією, соціоекологією, економічною екологією та конструктивною екологією. Найрозвиненіша у системі метаекології, на думку О. Шаблія, є біоекологія, яка на сучасному етапі найтісніше пов’язана з антропоекологією. Антропоекологію вчений ототожнив з екологією людини і підсумував, що вона повинна досліджувати функціональні закономірності взаємодії природного середовища (у тім числі зміненого господарською діяльністю) та організму людини як біологічної істоти.

Отже, антропоекологія сформувалась на базі медичної географії та гігієни, а екологія людини – в результаті поєднання соціоекології з медициною.

Антропоекологію та екологію людини не можна ототожнювати, як це іноді буває, з іншою наукою