Право природокористування — це система юридичних норм і засобів, спрямова-них на врегулювання відносин щодо ефективного використання, відновлення і охорони при-родних ресурсів, забезпечення багатогранних матеріальних, економічних і соціальних інте-ресів та законних прав суб'єктів природокористування [3, с. 75-84]. На титулі права природокористування ви-користовуються в Україні надра, води, ліси, об'єкти тваринного, рослинного світів, при-родно-заповідного фонду, атмосферне повітря, землі.

Природокористування поділяється за строками на постійне (безстрокове) та тимчасове (строкове). Видовою формою строкового природокористування є оренда природного ресур-су. Приміром, відповідно до статті 93 Земельного кодексу України (ЗКУ) під правом оренди земельної ділянки розуміють засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орен-дареві для провадження підприємницької та іншої діяльності [4]. Інший приклад правовідно-син оренди природного ресурсу передбачений статтею 51 Водного кодексу України (ВКУ), де йдеться, що у користування на умовах оренди водні об'єкти (їх частини) місце-вого значення та ставки, що знаходяться в басейнах річок загальнодержавного значення, мо-жуть надаватися водокористувачам лише для риборозведення, виробництва сільськогоспо-дарської і промислової продукції, а також у лікувальних та оздоровчих цілях [5].

Підстави виникнення права природокористування можна виділити такі:

- ліцензія на право природокористування;

- договір як самостійна підстава;

- договір разом з ліцензією (при цьому договір виконує допоміжну роль);

- право власності на природний ресурс [6, с. 13].

Якщо вести мову про договір як універсальну підставу виникнення права природокористування, то варто відзначити, що сьогодні Україна стоїть на шляху переходу від адміністративно-владних відносин у сфері природокористування до договірних. Тому договір є важливим фактором у регулюванні взаємовідносин «суспільство-природа». Договір, будучи домовленістю між різними суб’єктами, у сфері природокористування може охоплювати регулятивні норми для сторін, встановлюючи не тільки права та обов’язки, а й конкретні правила поведінки. Основне призначення договору - регулювання в рамках закону поведінки людей шляхом вказівки на її межі і визначення наслідків порушення відповідних вимог [7, с. 10]. Для більш повного розуміння суті договору і його місця у природокористування необхідно визначити, яке місце займає договір в механізмі регулювання відносин у сфері природокористування і який його зв’язок з іншими засобами правового регулювання.

Фактично договір у сфері природокористування, в сучасному пирватно-правовому розумінні, вперше з’явився в екологічному законодавстві у зв’язку з прийняттям першого серед республік СНД Закону РСФСР «Об охране окружающей природной среды» 1991 року, де в ст. 18 йшлося про договір на комплексне природокористування. В історичному плані ці норми представляють певний інтерес як перший досвід застосування договірного регулювання відносин природокористування [8, с. 50-54]. Проте формально договірна форма широко використовувалася при постійному і тимчасовому користуванню землею, що було передбачено Основами законодавства Союзу ССР та союзних республік про оренду 1989 року та іншими нормативними актами, прийнятими Радою Міністрів УРСР від 10 квітня 1991 року «О форме договора на право временного пользования землей (в том числе на условиях аренды)» [9]. В деяких випадках договірна форма застосовувалася і у сфері лісокористування. Так, режим побічного лісокористування регулювався відповідною інструкцією від 13 грудня 1982 року. До інструкції навіть був доданий Примірний договір про надання в довгострокове користування підприємствам і організаціям ділянок лісу і земель держлісфонду, не покритих лісом для здійснення побічного лісового користування. Слід зазначити, що роль договору у цьому випаду була занижена.

Простежуючи історію договірного регулювання природокористування можна зробити висновок, що договірна форма регулювання відносин природокористування використовувалась і раніше, при наданні земельних ділянок для будівництва, прокладання доріг тощо. В таких договорах природокористувач брав на себе зобов’язання по освоєнню і належному утриманню території, раціональному використанню навколишнього природного середовища. Особливістю таких договорів було те, що самому договору передував адміністративний акт, який і визначав основні умови природокористування. При включені економічних методів регулювання адміністратина форма не втрачає своєї сили, проте договірна форма природокористування продовжує розвиватися. Розвиток ринкових відносин призводить до поступової «товаролізації» природи і економічні методи регулювання виходять на домінуючі позиції. Посилення ролі договірних відносин у сфері природокористування сприяє тому, що суб’єкти правовідносин при наявності прогалин у законодавстві в частині певних заборон можуть керуватися власним переконанням, принципами господарської необхідності тощо. Договірні відносини в природокористуванні спрямовані на посилення розвитку підприємництва.

Договір в умовах ринку в повній мірі взяв на себе функцію регулятора відносин між суб’єктами. Чинний Цивільний кодекс України надає сторонам широку свободу договору, але імперативні норми, наявні в законодавстві, все ж мають виконуватися беззастережно. Актуальним питанням у сфері природокористування є дослідження договору як акту реалізації суб’єктивних прав і обов’язків і як найбільш динамічного елементу у сфері природокористування. Таким чином, договір у сфері природокористування є самостійним правовим інструментом, який входить в складну систему правового регулювання відносин у цій сфері [10].

Цивільним кодексом України дається