Слабкою ланкою в правовому забезпеченні договорів про використання земель водного фонду на умовах оренди на сучасному етапі є відсутність концепції спеціальних прерогатив державного учасника договору [55, с. 110-112]. Необхідним є напрацювання концепції таких прерогатив для договорів із владним режимом про надання ресурсів у користування. У числі основних положень, що формують таку концепцію, виділяються наступні:

- внесення змін або розірвання договору в односторонньому порядку без звернення до суду якщо існує потреба у забезпеченні публічних інтересів;

- припинення договору в односторонньому порядку, якщо контрагент порушує договір, або є достатні підстави вважати, що він не зможе його виконати;

- можливість у безперечному порядку накладати санкції за порушення виконання зобов’язань;

- можливість здійснення оперативного контролю.

Тому прийняття однакової концепції розвитку та правового регулювання водокористування в частині оренди водних об’єктів є необхідним напрямком правотворчої роботи в цей час [68, с. 333].

Згідно з вимогами Водного і Земельного кодексів України та Закону України “Про оренду землі” право користування водними об’єктами та земельними ділянками водного фонду на умовах оренди посвідчується відповідними договорами оренди [35, с. 377-380].

Використання  орендованого  водного  об'єкта здійснюється з урахуванням загального та спеціального водокористування.  Згідно з  чинним законодавством орендар водного об’єкта до передачі в  оренду повинен одержати в держуправлінні охорони навколишнього природного середовища  дозвіл на спецводокористування, як того вимагає ст.44 Водного кодексу України. Підстави припинення договору оренди законом не визначені, проте окрім загальних підстав, які характеризують більшість таких договорів Проект Закону України «Про внесення змін до Водного кодексу України» від 16.12.2009 р. пропонує визнати як підставу, що тягне за собою припинення договору оренди водного об’єкта - заборону загального водокористування водними об’єктами, наданими у користування на умовах оренди з боку орендаря [64].

Користування водним об’єктом на орендних умовах має мати характер комплексності. Комплексне використання водних ресурсів- це ефективне, раціональне, ощадливе і збалансоване використання водних ресурсів водокористувачами для задоволення різноманітних потреб. Ознаками комплексного використання водних ресурсів є такі: ефективне, раціональне, ощадливе і збалансоване, багатоцільове використання водних ресурсів; полісуб’єктність прав на водні ресурси; поліфункціональність управління або регулювання використання водних ресурсів на основі басейнового принципу [69]. Дотримання екологічних стандартів при користуванні водними об’єктами має бути основним принципом орендних відносин We need to stop toxic dumping into our lakes and river systems.[70].

Таким чином, дослідивши теоретичні та практичні аспекти орендних правовідносин, варто зробити висновок, що процес надання водних об’єктів в оренду пов’язаний з ускладненнями, до яких призводить неузгодженість чинного водного і земельного законодавства щодо порядку надання водних об’єктів у користування на умовах оренди, відсутність спеціального нормативно-правового акта, який би регулював такі відносини, невизначеність предмета та об’єкта даних договорів тощо. Тож нагальною є необхідність внесення змін до Водного кодексу України, а також прийняття типовою форми договору оренди водних об’єктів Кабінетом Міністрів України.

2.3. Угоди про розподіл продукції.

Велику роль для економіки України має активне використання природних ресурсів. Однак такі сфери як видуботок мінеральної сировини не можуть відбуватися без залучення інвестицій, яке в свою чергу залежать від інвестиційної привабливості України. На жаль, законодавство України, яке містить чимало суперечностей, не дає інвестору необхідних гарантій та стабільних умов для здійснення такого виду діяльності. Додати до цього ще і звичайні для користування надрами геологічні ризики, то ми стаємо свідками скорочення інвестиційної пропозиції і відтоку капіталу з країни. Головною причиною цього є застосування адміністративної системи регулювання інвестицій. На розв’язання цих проблем у 1999 році був прийнятий Закон України „Про угоди про розподіл продукції”, який ввів нову форму взаємовідносин між державою та інвестором, заснованих на рівноправних договірних принципах [71].

На сьогоднішній день прийнято основний пакет нормативних актів, необхідних для реалізації договорів про розподіл продукції, проте ґрунтовні теоретичні дослідження стосовно характеру і правової природи відносин, що виникають за договором про розподіл продукції містяться в основному у роботах російських науковців. В Україні дослідженнями проблем цивільно-правового регулювання договору про розподіл продукції займався Коморний О.І., який на рівні дисертаційного дослідження дослідував цивільно-правові аспекти договору про розподіл продукції [31, с. 18]. Характеризуючи дослідження, які провадилися останнім часом вітчизняними науковцями, слід зауважити, що в роботах Л.В. Крупи, О.В. Буткевича, Ю.Б. Бека, С.В. Мостовенка, договори про розподіл продукції були розглянуті досить побіжно.

Відповідно до статті 4 Закону України «Про угоди про розподіл продукції» за угодами про розподіл продукції одна сторона - Україна доручає іншій стороні - інвестору на визначений строк проведення пошуку, розвідки та видобування корисних копалин на визначеній ділянці (ділянках) надр та ведення пов'язаних з угодою робіт, а інвестор зобов'язується виконати доручені роботи за свій рахунок і на свій ризик з наступною компенсацією витрат і отриманням плати (винагороди) у вигляді частини прибуткової продукції [71].

Договір про розподіл продукції є самостійним договором, відповідно до якого держава, від імені якої виступають Кабінет Міністрів України та орган уповноважений