числі при виникненні форс-мажорних обставин, порядок здійснення контролю за виконанням умов спеціального дозволу на користування надрами, право власності на інформацію, отриману в результаті користування надрами, порядок проведення і фінансування ліквідаційних робіт, відповідальність сторін, порядок розгляду спорів. Угодою про умови використання нафтогазоносних надр визначається і додатковий перелік прав та обов’язків власника спеціального дозволу на користування нафтогазоносними надрами (ст. 20 ЗУ «Про нафту і газ»). Крім цього в угоді про умови користування нафтогазоносними надрами зазначалися пропозиції, зобов’язання та гарантії претендента, на підставі яких його було визнано переможцем конкурсу. На сьогодні це положення не застосовується на практиці. Це, зокрема, пов’язано із запровадженням Законом України «Про державний бюджет на 2009 рік» іншої процедури надання спеціальних дозволів на користування надрами – продаж їх на аукціонах. При аукціонному механізмі надання спеціальних дозволів на користування надрами одна сторона – держава – чітко встановлює умови, на яких вона пропонує передати надра у користування, і, які не підлягають зміні, інша сторона – надрокористувач – добровільно вирішує погоджуватися з такими умовами чи ні. Таким чином, держава фактично в однобічному порядку встановлює умови, на яких надрокористувач повинен здійснювати свою діяльність. Деякі автори роблять висновок, що найбільш відповідними умовами перехідної економіки України є обгрунтований варіант перерозподілу права власності на надра між державою та орендарем, що враховує специфіку їх економічних інтересів щодо надрокористування [92, с. 255-268].
Підсумовуючи, варто зазначити, що фактично зміст угоди про умови користування надрами зводиться до регулювання і деталізаціії передбачених законодавством України та спеціальним дозволом на користування надрами технічних, технологічних, організаційних, фінансових, економічних, екологічних, соціальних аспектів користування надрами на конкретній ділянці. Окрім того угода про умови використання надр не наділяє правом користуватися певною ділянкою надр. Вона не є договором в класичному розумінні цього поняття, не оформляє конкретні зобов’язання сторін (державного органу і суб’єкта надрокористування) нормативного і договірного характеру, які визначаються угодою сторін [83, с. 222]. Ряд авторів наполягає на тому, що такі угоди і не можуть бути цивільно-правовими, оскільки принцип свободи договору не відповідає сучасним цілям надрокористування [77]. В угоді не містяться принципи рівнопартнерських відносин. І це правильно. Свобода виявлення сторін договору на користування надрами має бути обмежена законодавством. Адже не можна допускати того, щоб сильний в економічному сенсі надрокористувач мав можливість схилити представників державної влади до невигідних умов. Тому визнання таких угод адміністративними відображає їх суть в повній мірі, а їх публічно-правовий характер є необхідною умовою захисту інтересів держави.
2.5 Договори у відносинах користування мисливськими угіддями.
Аналізуючи сучасний стан користування мисливськими угіддями в Україні варто проаналізувати історичний досвід на шляху становлення таких відносин. Слід зазначити, що одною із складових витрат на проведення полювання є витрати, пов'язані з орендою права на полювання. В Австро-Угорській імперії на початку ХХ ст. було створено відповідну нормативно-правову базу, яка урегульовувала правові та економічні відносини між власником землі та орендарем права на полювання. Власник земельної ділянки орендував право на полювання на власній земельній ділянці, за що отримував відповідну суму коштів. У Галичині Мисливський закон, який набув чинності 26 березня 1898 р., встановлював, що площа мисливського господарства не повинна бути менша ніж 115 га [93].
Перший Угорський мисливський закон було прийнято у 1883 році. Серед найбільш зловживань в галузі мисливства, як стверджувалось в доповіді міжнародного комітету у Відні, у 1910 р. були зловживання щодо права оренди на полювання. Зокрема, на 1-й Міжнародній мисливській виставці у Відні в 1910 р. запобігти цьому зловживанню можна було лише через конкурентну процедуру аукціону на надання мисливських угідь в користування. На власний розсуд укладати договори оренди можна було лише за спеціальним дозволом державних структур.
Зміни в мисливському законі від 1909 р. в Галичині зробили поступки для народу. Цим законом визначалось, що органи самоврядування, а не державні повітові органи через аукціони надавали право оренди мисливських угідь. Про жодне ефективне ведення господарства у цьому випадку вже не йшлось. Коли дичини не залишалось, то ухвалювалось рішення про надання в оренду права на полювання іншим орендарям. Відповідно оплата за оренду права полювання знижувалась [94]. Щоб здавати в оренду права на полювання на конкурентних засадах, у пресі друкувались оголошення про надання в оренду мисливських угідь. Так, в журналі "Lowiec" №11 від 1906 р. надруковано оголошення про проведення конкурсу про надання права на полювання на всі види дичини в Гринявському надлісництві на площі 17500 га протягом 12 років. Аукціон мав відбутись в дирекції державних лісів в м. Львові 12 червня 1906 р. [93].
З цього випливає висновок, що як фізичні власники земельних ділянок, так і органи місцевого самоврядування (гміни) були власниками мисливських тварин і від здачі в оренду права на полювання на своїй території отримували певні кошти [95, с. 303]. Отож бачимо чітку залежність рівня ефективності ведення мисливського господарства від рівня орендної плати за право на полювання. А загалом в усіх країнах Австрійської монархії оренда права на полювання надавалась на конкурентних принципах, шляхом проведення аукціонів, чим і можна пояснити її досить високу вартість. У Галичині законодавчо визначався термін – не більше ніж 14 днів, який відводився на вирішення питання надання права полювання, тоді як у наш час в Україні процедура надання в користування мисливських угідь дуже довготривала.
Сучасне мисливське господарство України перебуває у періоді