Статтею 24 ЗУ «Про мисливське господарство та полювання» визначено, що користуванння мисливськими угіддями є платним. Плата диференціюється в залежності від їх місцезнаходження, природної якості та інших факторів. На даний час немає жодного нормативного акту, який би регулював розмір такої плати. Оплата проводиться користувачем власнику або постійному користувачу. Стаття 21 відповідного закону визначає, що відносини між власником і користувачем земельних ділянок і користувачем мисливських угідь регулюються відповідними договорами. Користуючись цією нормою землекористувачі вимагають від користувачів мисливськими угіддями включення в договір плати, мотивуючи це завданням їм збитків при проведенні полювань. Так, за користування мисливськими угіддями в державний бюджет не передбачено жодної плати, хоча в той же час статтею 2 ЗУ «Про мисливське господарство та полювання» визначено, що мисливські тварини належать до природних ресурсів загальнодержавного значення. Наказом Державного комітету лісового господарства України від 24.11.2005 року «Про встановлення вартості ліцензій на добування мисливських тварин» визначається вартість ліцензій на добування різних видів тварин, проте варто відзначити, що державний бюджет України отримує мізер і користування мисливськими угіддями залишається чи не одним з безкоштовних видів природокористування в той час, як користувачі угідь отримують значні доходи. Статтею 3 закону визначено, що мисливські тварини є об’єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Отже, в сучасних умовах користування мисливськими угіддями необхідним є законодавче закріплення розміру плати за користування ними, розробка нормативно-правових актів, які б регламентували порядок і розміри такої плати, підвищення вартосі ліцензій на право використання мисливстких тварин та внесення ряду змін до ЗУ «Про мисливське господарство та полювання». Як підсумок, стверджуємо, що перспективи ведення високоефективного мисливського господарства в Україні реальні. Основою такої думки є те, що природний бонітет мисливських угідь України, тобто їх кормова ємність та захисні властивості знаходяться на високому рівні, який не поступається, а іноді перевищує європейські взірці. Але фактичні можливості більшості, особливо колективних, господарств знецінюються через негативну дію низки факторів впливу, які мають, в основному, антропогенний (незаконні полювання, урбанізація кращих мисливських територій, низький рівень ведення мисливського господарства) та біотичний (засилля хижаків – вовків, бродячих собак та котів, воронових) характер. Вважаємо, що за умови, якщо буде створена дієва нормативна база галузі, практики-мисливствознавці та рядові мисливці мають додатково використати перевірений практикою багатьох країн спосіб "реанімації" мисливських угідь шляхом проведення різнопланових біотехнічних заходів. Системи таких заходів вже розроблені та опубліковані [106, с. 4-6]. Звичайно, практична реалізація будь-яких рекомендацій можлива лише при високому професіоналізмі працівників мисливського господарства та спеціальній підготовці мисливців, що входить у поняття розвинутої мисливської культури [107, с. 144-145].

РОЗДІЛ 3. Перспективи поширення договірних форм регулювання відносин природокористування в Україні та досвід сусідніх держав.

На сьогодні в Україні сформовано розвинуту систему екологічного законодавства, в тому числі з акцентуванням уваги на використанні природних ресурсів. Однак державне законодавство в цій сфері має переважно відомчий характер, існуюча система управління використанням природними ресурсами не відповідає вимогам переходу до стійкого розвитку, будучи однією із серйозних перешкод гармонізації відносин природи і суспільства.

Порівняльний аналіз законодавства Німеччини, Нідерландів (лідерів ЄС) та України про використання природних ресурсів свідчить, що правопорядок вказаних країн в аспекті забезпечення вимог економічного росту базується на досягненнях юриспруденції кожної з них. Саме тому бачення правового регулювання зобов'язальних відносин суб'єктів, що проводять економічну політику стимулювання росту, та суб'єктів, які здійснюють професійне господарське природокористування, містить сукупність засобів адаптації господарського законодавства до українських реалій забезпечення сталого розвитку [108, с. 18-19].

Крізь призму правових умов господарювання в Україні, судової практики та доказової бази правоохоронних органів можна спостерігати неефективність для економіки регіонів країни численних інвестиційно-договірних відносин видобутку газу, нафти та вугілля. Недоліками норм чинного законодавства є: неадекватність заходів контролю за формуванням інвестиційних зобов’язань , яка проявляється в тому, що залишається нерозвиненим і недостатньо погодженим правовий простір і регулятивне середовище для використання природних ресурсів на засадах концесії; не узгоджуються положення гірничого і господарського законодавства про використання надр інвесторами; не долаються прогалини українського права з питань інвестування надровидобутку; не попереджаються суперечності в правах та обов'язках суб’єктів інвестиційних зобов’язань.

Ряд авторів обгрунтовує тезу про необхідність гарантування оптимізації використання природних ресурсів шляхом законодавчого закріплення концесійних угод [32, с. 377]. З'ясування досвіду укладання публічно-приватних партнерських угод про розподіл ризиків та прибутків, а також прав на продукцію є підставою для критичного осмислення існуючих недоліків правового регулювання концесійної діяльності. Водночас класична сировинна концесія зазвичай визнається вчасною лише для нерозвинених країн, неспроможних самостійно освоювати родовища і реалізувати видобуту сировину. Якщо країна не може ані видобувати, ані переробляти, наприклад, нафту (немає устаткування і кадрів), ані продати її (немає транспорту й уміння торгувати), зазвичай родовище здається у концесію на мінімальних умовах (платежі в бюджет). Подібних прикладів нині майже не залишилося. Для України не існує потреби в класичній сировинній концесії. Сучасні країни, які розвиваються, створюють більш привабливі умови переробки сировини на своїй території. Наприклад, як