Тим не менше, в юридичній літературі переважає думка про те, що договір є інститутом виключно цивільного права, головним методом якого є юридична рівність сторін, що у випадку з піблічно-правовими договорами абсолютно нівелюється. Хоча відповідно до Конституції України природокористування є сферою публічного регулювання, а природні ресурси є самостійним видом майна і деякі з них включені в цивільний оборот, говорити про новий вид договорів з так званим публічним елементом вважаємо недоцільним, оскільки домовленості у сфері природокористування зберігають принципи договірного регулювання. Договір як інструмент державного регулювання відносин природокистування використовується поряд з іншими засобами, такими як нормативні акти, ліцензії, сертифікати тощо.

Якщо вести мову про особливості договорів у сфері природокористування, то варто зупинитися на принципі свободи договору, який є одним із ключових у цивільному праві. Оскільки цивільне право регулює майновий, товарно-грошовий оборот, то правове закріплення цього принципу стає основним завданням. Слід зазначити, що прихильники теорії «публічно-правового договору» визначають обмеження принципу свободи договору як одну з основних відмінних характеристик даного договору, яка полягає в використанні типових форм і неможливості самостійно визначати умови використання природних ресурсів [22, с. 45-50]. Так, але загалом свобода договору полягає у можливості будь-якого учасника майнового обороту вирішувати укладати чи не укладати договір, обирати контрагента, вид договору та умови договору. Не слід розуміти свободу договору як щось абсолютне та необмежене. Вона має межі, окреслені конкретними соціально-економічними умовами і потребами. Особливо яскраво це простежується но основі природоресурсних договорів. Предметна специфіка договорів у сфері користування природними ресурсами зумовила імперативне правило про те, ці договори обов’язково укладаються у письмовій формі і з державною реєстрацією. Сторони в договорі не можуть за власною волею обійти це правило [14]. Проте це не означає, що сторони не вправі визначати умови природокористування на власний розсуд.

Ще однією особливістю договорів у сфері природокористування, обумовленою специфікою предмета, є участь в якості однієї із сторін органу державної влади. У зв’язку з цим виникає питання про дастатність автономії волі і майнової самостійності контрагентів. Орган публічної влади у відносинах по природокористуванню виступає всього лиш розпорядником майна (власником), а не носієм публічної влади. У такій ролі орган державної влади володіє і майновою самостійністю і автономією волі, реалізуючи у відносинах природокористування суб’єктивні цивільні права. Автономія волі і майнова самостійність презюмує рівність учасників, хоча на практиці за участі держави цей принцип реалізується непослідовно. Так у ряді випадків публічно-правові утворення використовують адміністративні методи впливу, чим ущемляють права контрагентів [14]. Наприклад, у відносинах по використанню надр використовується адміністративно-правова система ліцензування.

В Україні держава є основним учасником відносин природокористування і її роль є багатогранною. Так, держава є суб’єктом владних повноважень з одної сторони, а з іншої – учасником договірних правовідносин і основним потерпілим у випадку наявного екологічного правопорушення. Це пояснює ситуацію, яка склалася, коли значна частина норм приватного права все ще поглинається публічним. Тим не менша, чітко прослідковується тенденція до збільшення об’єму і підвищення ролі норм і інститутів, які регулюють договірні та інші цивільні відносини [8, с. 35-39].

У випадку з природоресурсними договорами використовується принцип субсидіарного застосування цивільно-правових норм, за яким положення цивільного законодавства України застосовуються до сімейних, трудових відносин та відносин по використання природних ресурсів у випадках, коли ці відносини не регулюються відповідними галузями права [23, с. 367-368]. Слід звернути увагу на те, що регулювання суспільних відносин будь-якою галуззю права здійснюється, як правило, лише влас-ними галузевими засобами. Субсидіарне застосування норм права є винятком із загального правила.

Якщо вести мову про співвідношення цивільно-правових начал та публічного регулювання в сфері природокористування, то можна відзначити, що в еколого-правовій сфері відносини в більшості будуються не на основі рівності, а на основі влади і підпорядкування. Це обумовлено специфікою об’єкта вказаних відносин, який по своїй суті є беззахисним перед діяльністю людини. Звідси і випливає необхідність регулювання відносин природокористування в основному імперативним методом. Важливим є питання врхування публічних інтересів в приватно-правових нормах, які регулюють еколого-правові відносини [8, с. 31-34]. Слід зазначити, що договір як підстава природокористування може існувати між суб’єктами, які займають рівне положення. Наявність між суб’єктами відносин влади і підпорядкування в принципі виключає можливість застосування не тільки цивільного законодавства, але і самої конструкції договору як такої [23, с. 447-449].

Зараз договори поширюються на сферу публічних відносин. Тому, на думку деяких дослідників, очевидною є необхідність одночасного поєднання договірних начал і адміністрування. Найбільш гармонійно, на їх думку, таке поєднання реалізується в такому правовому інституті як публічно-правовий договір, поняття якого в законодавстві не визначено, а в теорії права існують неоднозначні підходи до його розуміння [24, с. 15-22]. На думку прихильників теорії публічно-правових договорів, їх застосування є особливо актуальним для природоресурсного права, предметна чистота та галузева самостійність якого базується на інститутах, які акумулюють в собі одночасно публічні і приватні елементи [22, с. 47-55]. Вводячи такий термін в природокористування, вони, буцімто, випереджають теорію і законотворчість, аргументуюючи це тим, що практика в