Для публічно-правового договору характерне поєднання одночасно двох начал: владної публічної сторони по відношеннї до контрагента і взаємної згоди сторін на укладення і виконання договору. Застосування конструкції публічно-правового договору поєднується із застосуванням в передбачених законом випадках типової форми, оскільки суть природоресурсних відносин не допускає значної свободи в підзаконному регулюванні. Суб’єктний склад таких договорів відмінний, оскільки обов’язковою стороною договору має бути суб’єкт публічного права [22, с. 49-51]. Публічно-правові договори характеризуються особливим змістом та спеціальними умовами, які пов’язані з публічним порядком, тобто в предмет цих договорів входять дії адміністративного і організаційного характеру.

Отже, під публічно-правовим договором слід розуміти юридичний зв’язок організаційного характеру, який сформувався на основі владних норм і пов’язаний з досягненням соціально значимих результатів, якщо хоча б один учасник є суб’єктом владних повноважень [22, с. 56-58]. Узагальнюючим поняттям «публічно-правовий договір» охоплюються договори міжнародного, конституційного, адміністративного, фінансового, кримінального, природоресурсного та інших галузей публічного права. Зокрема основним видом публічно-правового договору є адміністративний договір, під яким розуміють всі публічно-правові договори, які укалдаються органами державної влади і місцевого самоврядування [25, с. 49-60]. Саме тому під категорію адміністративних підпали і договори, які лежать в основі регулювання природоресурсного права. Одні автори вважають, що обов’язковою стороною в адміністративному договорі має бути компетентний орган державної влади, а інші вважають, що такий договір може укладатися і між фізичними особами, але важливо, щоб таким чином забезпечувався «загальний інтерес».

Одночасно з терміном «адміністративний договір» використовуються і інші терміни, а саме: адміністративний контракт, адміністративно-правова домовленість, управлінський контракт тощо. Цілісна теорія адміністративного договору в сучасній правовій доктрині не розроблена. Адміністративний договір є складним явищем і розглядається як юридичний факт, правовідношення, документ, вид договору, джерело права, засіб індивідуального регулювання, форма, результат, акт державного управління. Адміністративні договори уже використовуються на практиці у сфері надрокористування. При цьому необхідно розмежовувати адміністративні договори і договори, які укладаються органами дуржавної влади, оскільки останні можуть бути звичайними цивільно-правовими угодами. Ціллю адміністративного договору є не реалізація індивідуального інтересу одного з контрагентів, а досягнення суспільнозначимих результатів. Звичайно в адміністративному договорі присутні і особисті цілі контрагентів, але вони не є визначальними.

Аналізуючи договори на використання природних ресурсів, слід зазначити, що ряд авторів вважає, що договори у сфері природокористування за своєю природою є публічно-правовими договорами [22, с. 53-58]. Так, публічно-правовий договір у сфері природокористування є елементом складного юридичного складу, який є основою виникнення права природокористування. Застосування публічно-правового договору у сфері природокористування відбувається в умовах його взаємозв’язку з дозвільним документом.

Інша група науковців, досліджуючи правову природу договорів у сфері природокористування, розглядає їх як цивільно-правові договори. Вважається, що поряд з цивільно-правовими договорами існують такі, які використовуються за межами даної галузі, реалізуючи таким чином принцип субсидіарного застосування цивільно-правових норм. Наявність між суб’єктами відносин влади і підпорядкування в принципі виключає можливість застосування не лише цивільного законодавства, а й самої конструкції договору як такої [13, с. 100]. На думку прихильників даної позиції договір може існувати тільки між суб’єктами, які в даному конкретному випадку займають рівне становище. На думку Брагінского М. И., Вітрянського В. В всі договори, які регулюються земельним, водним, лісовим кодексом, законодавством про надра і інших природних ресурсів, які відповідають вимогам ст.1 ЦКУ, необхідно віднести до цивільно-правових [7, с. 15]. В результаті до всіх договорів, які виникають з приводу природних ресурсів, мають застосовуватися загальні норми цивільного права, якщо інше не передбачене положеннями відповідних нормативних актів, оскільки тоді останні користуються пріоритетом як спеціальні.

Одночасно треба пам’ятати, що договори у сфері природокористування мають комплексний характер, що виявляється у необхідності поєднання адміністративно-правового та цивільно-правового регулювання відносин. Так, намагаючись до кінця представити правову природу договорів на використання природних ресурсів, Кобецька Н. Р. розглядає договори оренди землі, водних об’єктів, договори користування лісами, угоди про розподіл продукції як природоресурсні договори з переважанням цивільно-правових елементів, а, наприклад, угоду про умови користування надрами, як природноресурсовий договір адміністративного характеру. В природноресурсових договорах поєднані приватні і публічні елементи, зумовлені необхідністю захисту публічних екологічних інтересів [26, 272].

Ми схиляємося до позиції домінування цивільно-правової природи договорів у сфері природокористування. Екологічне законодавство передбачає можливість використання деяких природних ресурсів на умовах оренди, що є калсичним цивільно-правовим договором. Договірні орендні відносини у природокористуванні виникають тільки з приводу окремих природних ресурсів. Так, в оренду надаються: земельні ділянки, ділянки лісового фонду, водні об'єкти (їх частини), а також мисливські угіддя. На сьогодні договір оренди є одним із найбільш поширених договорів, які укладаються щодо нерухомого майна [27, с. 25]. Предметом орендних правовідносин у сфері природокористування є використання земельних, водних, лісових, рекреаційних ресурсів. Такі договори переслідують не тільки економічні цілі, але й екологічні, лікувально-оздоровчі, рекреаційні.

Закріплення в чинному екологічному законодавстві використання природних ресурсів на умовах оренди слід визнати позитивним фактором. Таке використання стимулює сторони договору до ефективної та раціональної експлуатації природних ресурсів. У результаті здійснення величезної кількості орендних угод із нерухомістю виникає безліч найрізноманітніших суперечок у цій галузі. Причиною таких суперечок є як нерозуміння суб’єктами цивільного обігу правового статусу нерухомого майна, так і недосконалість сучасного нормативно-правового регулювання у даній сфері. Такий стан речей призводить до розширення