Цікавими з точки зору правової природи є угоди про розподіл продукції. Дана договірна конструкція викликає суперечливі думки вчених. Так, наприклад, Коморний О. І. у своєму дисертаціному дослідженні схиляється до думки, що дані угоди є цивільно-правовими договірами, відповідно до яких держава, від імені якої виступають Кабінет Міністрів України та орган, уповноважений Верховною Радою Автономної Республіки Крим або орган місцевого самоврядування, на території якого розташована ділянка надр, що передається в користування на умовах договору про розподіл продукції, доручає інвестору на визначений строк проведення пошуку, розвідки та видобування корисних копалин на визначеній ділянці (ділянках) надр та ведення пов’язаних із договором робіт, а інвестор зобов’язується виконати доручені роботи за свій рахунок і на свій ризик, з наступною компенсацією витрат і отриманням плати (винагороди) у вигляді частини прибуткової продукції. Автор зауважує, що визначення договору про розподіл продукції як цивільно-правового договору посилює гарантії інвестора, надані державою в рамках інвестиційного законодавства України [31, с. 15].

Шаповалова О. В., у свою чергу, відносить ці договори до господарських, аргументуючи це тим, що в даному випадку мова йде про господарсько-правову процедуру як обов'язковий елемент правового режиму використання природних ресурсів у сфері господарювання [32, с. 378]. Адміністративісти, у свою чергу, розглядають цей договір як адміністративний, апелюючи до того, що угоди про розподіл продукції підпадають під науково визначені ознаки адміністративного договору, а сфера приватних інвестиції є основною сферою використання адміністритивних договорів державою [25, с. 61].

Найбільш неоднозначним у вітчизняному законодавстві з точки зору правової прориди є договір про умови користування надрами. Аналізуючи перелік обов’язків надрокористувача в даному договорі ми можемо говорити про виражений публічно-правовий характер користування надрами. З огляду на наявний перелік обов’язків надрокористувача і практично відсутність в угоді згадки про кореспондуючі зобов’язання іншої, а також з огляду на передбачену можливість зупинення, поновлення та анулювання угоди в односторонньому порядку владним органом, можна зробити висновок про однобічний характер угоди, що у свою чергу свідчить про можливість її віднесення до так званих адміністративних угод [33, с. 93]. Проте, як слушно зазначає Кобецька Н. Р., незважаючи на формальне визначення такого документа угодою фактично ніякої узгодженості волі сторін він не містить, що призводить до визнання її рядом науковцців навіть не договірною конструкцією, а адміністративним автом [26, с. 269-270].

Таким чином, при запровадженні договірних механізмів в природноресурсових відносинах важливо не втратити предметну природноресурсову специфіку, оскільки цивільне право не містить соціальних природоохоронних засад, не враховує необхідність збереження природноресурсового потенціалу. Об’єднуючою підставою для виділення договорів у сфері використання природних ресурсів є особливий предмет, яким виступають природні ресурси. Такі договори передбачають деталізоване врегулювання процесу використання природних ресурсів і наділені значною регулятивною здатністю. Саме тому вони є особливою групою договорів, в яких поєднуються приватні і публічні елементи, проте все ж з переважанням цивільно-правових характеристик.

РОЗДІЛ 2. Окремі види договорів на використання природних ресурсів:

2.1. Договір оренди земельної ділянки.

Конституційно-правова модель, реалізована в Земельному кодексі України, за якою земля є основним національним багатством, підкреслює її специфіку як об'єкта права користування, що належить до надбання нації, а отже, усього українського народу; реальне присвоєння ко-рисних властивостей землі спрямоване на задоволення загальнонародного, суспіль-ного інтересу, і в той же час - індивідуального інтересу кожної людини [1]. Земля - загальновизнана складова природних багатств України, і тому як об'єкт права власності Українського народу підлягає використанню відповідно до вимог Закону "Про охорону навколишнього природного середовища", що випливає із змісту його другої статті.

Відновлення в Україні права приватної власності на землю стало фундаментом кардинальних змін в економічній, політичній, соціальній та правовій сферах життя держави. Правові зміни у відносинах власності на землю сприяли відновленню земельних орендних правовідносин. По відношенню до людини земля виступає в комплексі екологічних, економічних, господарських, демографічних, політичних аспектах. Правове регулювання відносин, пов’язаних з кожним із цих факторів, здійснюється відповідними галузями права. Але, не зважаючи на це, земля залишається єдиною і регулюється земельним правом України. Якщо землю розглядати як вид нерухомості, який може бути об’єктом купівлі-продажу, то земельне право включається в цивільне. Таким чином неодооцінюється або ігнорується багатогранний характер земельного правовідношення. Соціальні закони розвитку (земля-нерухомість) ставляться вище природних законів (земля-частина природного середовища). Така недбалість призводить до екологічної кризи і деградації навколишнього середовища [34, с. 30]. Тим не менше, розглядаючи цивільне право як фундаментальну і ту, яка має найбільше значення для земельного права, галузь, слід визнати, що принципи і інститути цивільного права конкретизуються в нормах земельного законодавства.

При правовому оформленні використання земельних ділянок найчастіше застосовується договір оренди землі. Слід зазначити, що чинне українське законодавство виходить з того, що земля є специфічним об’єктом цивільних правовідносин, і у зв’язку з цим потребує спеціального регулювання. Ст. 792 Цивільного кодексу України, яка регулює найм земельної ділянки, є бланкетною і відсилає нас до відповідного закону [11]. Отже, оренда земельних ділянок регулюється спеціальним законом - Законом України «Про оренду землі».

Оренда землі в нашій державі як форма виробничих відносин на селі вперше юридично була закріплена Земельним кодексом України в 1992 р. Проте відповідно до його норм найбільш