Дії між суб’єктами та об’єктами управління узгоджуються встановленням підрядної та субпідрядної системи відносин і здійснюються за допомогою адміністративних методів. Вони являють собою сукупність способів впливу суб’єкту управління на керовані об’єкти у межах певних прав з використанням стосунків підрядності та субпідрядності і проявляються у прямих вказівках, розпорядженнях, наказах вищих за ієрархією органів щодо нижчих. Ці методи характеризуються обов’язковістю виконання, оперативністю доведення до виконавців і реалізації господарських рішень.

Управління виробництвом є не тільки організаційно-економічним процесом, але і системою психологічних стосунків між людьми, які регулюються за допомогою соціально-психологічних методів. Правильне застосування їх у процесі управління запобігає таким негативним явищам, як плинність кадрів, порушення трудової і технологічної дисципліни, нездоровим стосункам між учасниками спільної праці, нераціональному добору кадрів тощо, а отже, сприяє зростанню продуктивності праці і поліпшенню якості продукції.

Методи управління використовуються не ізольовано, а в поєднанні один з одним. Тому управлінська діяльність проявляється як результуюча різноспрямованих методів і засобів їх реалізації. Разом з тим кожна група методів має свої специфічні особливості, власні форми прояву і межі застосування.

Як приклад, можна навести наступний взаємозвязок методів з різних груп: підвищити продуктивність праці підлеглих менеджер може комплексним підходом, використовуючи методи з різних груп методів управління: підвищенням заробітної плати чи призначення винагороди за перевиконання плану (економічна група методів), окрім цього провести бесіду з співробітниками, в якій наголосити на важливості збільшення продуктивності праці для подолання проблем чи швидшого досягнення прогнозованого успіху (соціально-психологічна група методів), також все це можна закріпити наказом про додатковий вихід на роботу в суботу (вихідний день) (організаційно-розпорядча група методів). У комплексі дане поєднання методів максимально ефективно вплине на зростання продуктивності праці. Оскільки працівники будуть відчувати не тільки важливість своїх зусиль та необхідність виконання вказівки керівництва, але й матеріально будуть зацікавленні у зростанні своєї продуктивності праці.

Якщо говорити про взаємозвязок методів управління з однієї групи, то вони обов’зково перебувають у взаємозалежності одні від одних.

Зовнішнє середовище організації

Як зазначалося, підприємство — це відкрита система, і його розвиток за-лежить від зовнішнього середовища (його також називають загальним ото-ченням, середовищем непрямого впливу або сукупністю неконтрольованих факторів).

Так, Дж.Белл доводить, що «зовнішнє середовище організації містить такі елементи, як споживачі, конкуренти, урядові установи, постачальники, фі-нансові організації та джерела трудових ресурсів, релевантні (тобто значущі) відносно до операцій організації» [37]. Однак такий підхід не розрізняє різ-них шарів зовнішнього середовища. Зовнішнє середовище, або середовище непрямого впливу, діє не безпосередньо на кожну окрему організацію, а на всі одразу. Це не означає, що їхній вплив менший за вплив факторів безпосе-реднього оточення.

Ф.Котлер вважає, що зовнішнє середовище (макросередовище) складаєть-ся з шести основних факторів: демографічних, економічних, природних, науково-технічних, політичних і факторів культурного середовища [14].

Фактори зовнішнього середовища найчастіше класифікують за такими групами [48]:

1. Економічні — фактори, що пов’язані з обігом грошей, товарів, інфор-мації та енергії.

2. Політичні — фактори, що впливають на політичні погляди та поділя-ють людей на окремі політичні групи і знаходять вираження в діяльності та прийнятті рішень місцевими органами влади та уряду.

3. Соціально-демографічні фактори, які впливають на рівень і тривалість життя людей, а також формують їхню ціннісну орієнтацію.

4. Технологічні — фактори, що пов’язані з розвитком техніки, обладнання, інструментів, процесів обробки та виготовлення продуктів, матеріалів і тех-нологій, а також know-how.

5. Конкуренція — фактори, які відбивають майбутні та поточні дії конку-рентів, зміни в частках ринків, концентрації конкурентів.

6. Географічні — фактори, пов’язані з розміщенням, топографією місце-вості, кліматом і натуральними ресурсами (зокрема, корисними копалинами).

Таку класифікацію можна використовувати для забезпечення орієнтації в питанні, що розглядається. Однак процеси, які відбуваються в зовнішньому середовищі, дуже складні, взаємопов’язані та містять багато суперечностей, внаслідок цього, всі ці процеси треба уважно та систематично вивчати.

Інший підхід до переліку компонентів зовнішнього середовища належить О.С.Віханському [5], який додає до вищезгаданих правове та міжнародне середовище.

Існує досить великий перелік класифікацій складових зовнішнього середови-ща. Далі наведено основні напрямки та фактори, за якими в найбільшому обсязі можуть здійснюватися аналіз та прогнозування основних тенденцій у макросере-довищі, оскільки констатацією ситуації, що склалася, не можна обмежуватися. Фактори зовнішнього середовища мають певний зв’язок між собою, який поля-гає в рівні сили, з якою зміна одного фактора діє на інші складові. Треба виявити основні тенденції, взаємовплив цих факторів і побудувати тренди їхнього розви-тку.

Загальний стан зовнішнього середовища може бути визначеним за допо-могою таких груп чинників:

1. Стан економіки та ринків (економічні фактори):

характер економіки та економічних процесів (у тому числі інфляція або дефляція).

система оподаткування та якість «економічного законодавства» (в тому числі можливості вивезення прибутків);

масштаби економічної підтримки окремих галузей (підприємств);

загальна кон’юнктура національного ринку;

розміри та темпи зростання чи зменшення ринку (взагалі);

розміри та темпи зростання сегментів відповідно до інтересів фірми;

стан фондового ринку;

інвестиційні процеси;

ставки банківського проценту;

система ціноутворення та рівень централізовано регульованих цін;

вартість землі.

2. Діяльність уряду (політико-інституційні фактори):

стабільність уряду;

державна політика приватизації/націоналізації;

державний контроль і регулювання діяльності підприємств (узагалі);

рівень протекціонізму (взагалі);

зростання/зменшення значення уряду як замовника;

міждержавні угоди з іншими урядами;

рішення уряду щодо підтримки окремих галузей підприємств (пріорите-ти);

вимоги забезпечення рівня зайнятості;

державна політика щодо забезпечення ресурсами окремих галузей і під-приємств;

рівень корупції державних структур;

рівень економічної свободи держави (згідно з міжнародними оцінками)

3. Структурні тенденції:

структура галузей національної економіки;

виникнення нових галузей;

згортання діяльності «застарілих» галузей;

вплив міжнародного розподілу праці на діяльність окремих галузей і підприємств (у тому числі вплив антимонопольного законодавства);

зміни оптимальних розмірів підприємств.

4. Науково-технічні тенденції:

«технологічні прориви» (де саме);

скорочення або продовження «життєвого циклу» технологій;

питома вага наукоємких виробництв