повноцінну інформаційно-аналітичну систему підтримки прийняття рішень. Так, у випадку ПО "ВИКИДИ" це дозволяє забезпечити проведення просторового аналізу впливу викидів від будь-якої довільної групи джерел з представленням результатів у вигляді поверхні регулярної сітки (GRID), ізоліній концентрацій забруднюючих речовин, по-__будови СЗЗ від джерел викиду ОТЕР чи проведення глибшого географічного аналізу тощо.
Вдалим прикладом практичного застосування ГІС-технологій є інформаційно-аналітична система, яка створюється протягом трьох останніх років у місті Києві — "екоГІС-КИЇВ". Вона охоплює всі визначені предметні області екологічного управління і призначена для підтримки прийняття рішень підрозділами Держуправління екобезпеки м. Києва на єдиній загальній інформаційній основі.
Інформаційна система "екоГІС-КИЇВ" складна за своєю структурою і розрахована на експлуатацію в умовах постійної зміни даних щодо стану природних ресурсів та антропогенного впливу найбільшого за населенням міста держави. Загальний обсяг інформаційних ресурсів "екоГІС-КИЇВ" складають екологічні дані щодо 10 адміністративних районів міста які розташовані на площі понад 800 кв. км, на якій знаходиться ~ 3000 ОТЕР, ~ 400 поверхневих водних об'єктів, ~ 60 об'єктів природно-заповідного фонду і т. д. Зокрема, станом на початок 2000 року інформаційні ресурси ПО "ВИКИДИ" склали дані щодо ~ 10000 джерел викиду.
Використання ГІС-технологій та побудова на їхній основі інформаційно-аналітичних систем дозволяє на нових засадах об'єднати відповідні органи державного та місцевого управління, скоротити час та витрати, необхідні для прийняття управлінських рішень, зробити цей процес прозорим та зрозумілим для громадськості.
Подолання інформаційного бар'єру і забезпечення екологічного управління інформаційними ресурсами неможливе без врахування просторової складової екологічних даних. Вирішення цього завдання шляхом створення екологічних ГІС стало нагальною практичною потребою державної екологічної політики на локальному, регіональному та загальнонаціональному рівні. Складність об'єктів екологічного управління зумовлює необхідність виваженого науково обґрунтованого підходу до розв'язання цієї проблеми. Певний позитивний досвід, отриманий при створенні і експлуатації екологічної ПС в м. Києві, переконує в доцільності їх розробки, перспективності та ефективності застосування у процесі прийняття управлінських рішень.
Ефективне державне управління якістю навколишнього природного середовища неможливе без наявності відповідної інформації про його стан. Ця інформація зараз збирається та аналізується за допомогою державної системи моніторингу довкілля.
Державний моніторинг довкілля (екологічний моніторинг) є однією з функцій державного управління у відповідній сфері суспільних відносин. Його сутність полягає в організації системи спостережень за станом навколишнього природного середовища, рівнем його забруднення, якісними та кількісними характеристиками природних ресурсів з метою забезпечення збору, оброблення, збереження та аналізу інформації про стан навколишнього природного середовища, прогнозування його змін та розробки науково обґрунтованих рекомендацій для прийняття ефективних управлінських рішень.
Правові засади екологічного моніторингу в Україні закріплені Законом «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 22), Земельним кодексом України (статті 191 — 192), Водним кодексом України (ст. 21), Лісовим кодексом України (ст. 55), законами України «Про охорону атмосферного повітря» (ст. 32), «Про рослинний світ» (ст. 39), «Про природно-заповідний фонд України» (статті 9, 17), «Про курорти» (ст. 35), «Про тваринний світ» (ст. 55), «Про відходи» (ст. 29), «Про питну воду та питне водопостачання» (ст. 39), «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» (статті 13, 17, 21), «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (ст. 17) та в деяких інших законодавчих актах.
Порядок проведення державного екологічного моніторингу регулюється Положенням про державну систему моніторингу довкілля, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня 1998 р. (з наступними змінами), а також нормативно-правовими актами, що регулюють порядок здійснення моніторингу окремих природних ресурсів і певних типів об'єктів. Це, зокрема, Положення про моніторинг земель, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 1993 р. (з наступними змінами), Положення про моніторинг грунтів на землях сільськогосподарського призначення, затверджене наказом Міністерства аграрної політики України від 26 лютого 2004 р., Порядок здійснення державного моніторингу вод, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996 р. (з наступними змінами). Порядок організації та проведення моніторингу в галузі охорони атмосферного повітря, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 9 березня 1999 р. (з наступними змінами), Положення про моніторинг потенційно небезпечних об'єктів, затверджене наказом Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи від 26 грудня 2003 року.
Розрізняють різні типи, види, рівні екологічного моніторингу, стадії його здійснення.
Залежно від функціонального призначення розрізняють 3 основні типи моніторингу:
1) загальний (стандартний), що здійснюється систематично за стандартними параметрами на базовій мережі спостережень з метою виявлення фактичного екологічного стану, вироблення та прийняття ефективних управлінських рішень на всіх рівнях;
2) оперативний (кризовий), тобто система додаткових спостережень у зонах підвищеного ризику, що здійснюється як через державну мережу пунктів спостережень, так і через тимчасову мережу, під час виникнення несанкціонованих чи аварійних забруднень і стихійного лиха, з метою оповіщення та розроблення оперативних заходів щодо ліквідації їх наслідків та захисту населення, екосистем і власності;
3) фоновий (науковий), тобто система спостережень за природними ресурсами, природними об'єктами та природними системами, які не зазнають прямого антропогенного впливу, з метою одержання інформації для оцінок і прогнозування змін стану природних об'єктів внаслідок господарської діяльності (здійснюються через мережу біосферних і природних заповідників, спеціальних наукових станцій).
Діюча сьогодні в Україні система загального моніторингу дає змогу отримати понад 70 різних видів даних, зокрема метеорологічних, аерологічних, озонометричних, агрометеорологічних, гідрологічних, інформацію про стан забруднення повітря, поверхневих і морських вод, грунтів у пунктах базової мережі спостережень.