солекопальні ще II ст. н.е., перша письмова згадка датується 1359 р.(тоді місцеві соляні багатства належали угорській короні), коли існуюче село Слатіна, разом з іншими, близько розташованими селами, заселеними румунами, стало власністю сім'ї Драгоша із Бедеу (сучасна Бедевля), який повернувся у Мараморош з походу на землі, що називались Молдовою. Пізніше селище належало різним феодалам, але видобуток солі завжди був у руках королівського двору. Для відправки цього цінного продукту існував т.зв. "Соляний шляхСолотвини" до країн Західної Європи., вздовж якого зводились замки. Австійський період правління приніс краю розруху, але розпочалось будівництво глибоких шахт.
Велику і цікаву інформацію про історію селища надають так звані "Мараморошські дипломи", віднайдені в архівах у ХIХ - поч. XX ст.
Солотвино (старі, назви Акнаслатина, Марамороська Солотвина, Слатинські Доли) вперше згадується в документах XIV століття. Про наявність на цій землі давніших поселень свідчать знайдені римські монети ІІ - IV століть до н.е. Вони підтверджують, що в предків сучасних солотвинців існували торговельні стосунки з римлянами.
Національний склад вельми різноманітний: угорці, румуни, українці, русини століттями живуть тут пліч-о-пліч. У часи Радянської влади етнічну мозаїку поповнили собою росіяни.
За часів Угорщини соляні шахти були найціннішим скарбом краю і давали найбільші доходи урядові.
У 1900 році, в Солотвині мешкали. 2221 чоловік. Через сто років тут проживають понад 10 тис. осіб.
Солотвино славиться майстрами народної творчості, насамперед килимарницями. А ще тут вміють будувати надзвичайної краси будинки. При їхньому зведенні, використовують сучасні, оздоблювальні матеріали, передові технології. Багато осель, зведених за останні роки, можна без перебільшення назвати архітектурно-будівельними витворами.
З'явившись на карті Солотвина наприкінці 80-их, місцеве солене озеро (раніше всі водойми були прісними) одразу почало вабити до себе закарпатців. А з кінця 90-х відомості про озеро поширилися далі, перейшовши межі Карпатського хребта. Чутки про солену водойму розходяться через друзів, знайомих швидше, ніж це могла б зробити спеціально замовлена, реклама. Це на руку сотням солотвинців. Здають помешкання гостям у купальний сезон, заробляючи собі на життя. Тут усього кілька великих підприємств та установ: Солотвинський солерудник, залізнична станція, Українська республіканська та Закарпатська обласна, алергологічні лікарні. Тож перспектива стати курортним селищем вселяє у місцевих мешканців великі надії.
На території сучасного селища у 1878 році виявлено бронзовий меч доби пізньої бронзи (кінець II тисячоліття до н. е.). В урочищі Читатя розташоване городище ранньозалізного віку (IX—VI століття до н. е.), яке взято державою на охорону, В стародавніх соляних шахтах знайдено римські монети II—IV століття н. е. Вони свідчать про торговельні стосунки з римлянами.
Та про поселення на місці сучасного Солотвино в документах є згадка за XIV століття. До нас дійшла грамота угорського короля Владислава, за якою
молдавський воєвода Драгуш у 1360 році одержав кілька сіл Мармарощини, серед яких і Солотвино.
Соляні шахти того часу були найціннішим скарбом краю і давали найбільші доходи угорському урядові. В соляних копальнях крім закріпачених селян працювали також засуджені на каторгу селяни-кріпаки з навколишніх сіл. Життя солекопів значною мірою залежало від розвитку способів добування солі. Найдавнішим і найпримітивнішим способом було конання ступінчатих ям глибиною до 20 метрів. Пізніше копали конусоподібні ями, або т. зв., чортові ями. Вони були глибиною до 140—150 метрів. Спускалися робітники у такі ями по зв'язаних драбинах, а сіль піднімали в сітках, сплетених з мотузків або в буйволячих шкірах. Цей примітивний спосіб добування солі існував протягом усього середньовіччя. Умови праці були важкими. Добування солі у XVI — першій половині XVIII століття здійснювалося теж примітивними засобами. Основними знаряддями праці солекопа були: молот, чекан, клин, кайло, лопата, тачка, ноші і мішок. Робочий день тривав понад 14 годин на добу. Була відсутня будь-яка охорона праці. Часто траплялися обвали гинули, десятки гірників.
Мізурною була заробітна плата. Кваліфікований робітник, який закінчив спеціальну гірничу школу, заробляв у день в шахті 60 крейцерів, а за перевезення одного центнера солі на віддаль до 10 - 12 км — 12 крейцерів. На соляних шахтах Солотвино широко застосовувалася жіноча та дитяча праця, яка оплачувалася на 39 - 50 проц. нижче, ніж праця чоловіків. Тут понад третину працюючих становили діти, які виконували тяжку роботу нарівні з дорослими. В 1912 році із 600 робітників на солеруднику працювало 225 дітей. Застосування жіночої та дитячої праці особливо посилилось у роки першої світової війни, коли більшість солекопів була мобілізована в австро-угорську армію.
Житлова проблема була також одним із болючих питань содотвинських солекопів. Житла робітників не відповідали найелементарнішим санітарним вимогам. Солекопи тіснилися переважно в підвалах і на горищах, у хлівах або напіврозвалених тісних і брудних хижах. Четверту частину заробітку вони віддавали за квартиру. Власники соляних шахт надавали житло тільки привілейованим службовцям. Це були переважно пришельці, колоністи. При обстеженні будинків шахтарів в кінці XIX століття виявлено, що у хаті площею 4х4 і кухні 3x3 м мешкали 6 - 8 душ сім'ї і 2 - 3 робітники-квартиранти. У святкові дні, коли всі мешканці були вдома, у такому житлі не було де сісти, а не те щоб лягти відпочити. Не кожний робітник мав і постільні речі.
Надзвичайно низьким був життєвий рівень солекопів Солотвино. Характеризуючи становище солекопів Солотвино у минулому, газета «Известия» писала: «Здавна робочі руки на Закарпатті були найдешевшими в Європі. Колонізаторам з їх хижацькою експлуатацією соляних надр Карпат не було потреби замінити ручне кайло складними механізмами,