З будівництвом нових шахт – збільшувалося добування солі. Видобуток у 1860 році становив 160 тис. центнерів чистої солі, а в 1900 році — 484 тис. центнерів.

Зростало і село Солотвина, У 1873 році тут налічувалося 306 хат і 1572 жителі, а в 1900 році — 453 будинки, у яких мешкало 2221 чоловік. Понад 30% мешканців села видобували сіль, а решта – сплавляли ліс, займалися землеробством.

Солотвинська сіль користувалася великим попитом. Угорський уряд уклав договори з Сербією (1887 рік), Болгарією (1889 рік) та іншими країнами Центральної Європи про вивіз до них різних сортів солі. Поки не було залізниць, сіль сплавляли по Тисі на плотах від Солотвини до Торкена, Поросло, Токаю, Солноку, Сегидина, а звідти іншим транспортом везли далі. Плотарі зазнавали немало лиха на стрімкій Тисі. Вони з весни до пізньої осені ризикували своїм життям. Гарнізон одного транспорту складався з 100 – 120 чоловік і мав понад 25 - 30 плотів. Завербованим плотогонам видавали спеціальні посвідчення і значки. З того часу вони, вважалися «королівськими» робітниками. За різні провини земельні наділи і майно плотогонів підлягали конфіскації і переходило у власність солерудника.

18 жовтня 1944 року над Солотвиною замайорів червоний прапор. Бійці 8-ї Ямпольської стрілецької дивізії 4-го Українського фронту принесли визволення. Понад 60 молодих шахтарів Солотвини вступили до лав Червоної Армії і Чехословацького корпусу. Майже всі вони удостоєні урядових нагород за бойові заслуги.

У селі було обрано Народний комітет (голова Ю. Губан), а також робітничий комітет солекопів, Громадський порядок в Солотвині оберігала народна дружина, до якої входило 70 робітників. Народний комітет ліквідував профашистські організації, відроджував культурне життя, націоналізував великі маєтки і розподілив землю селянам.

28 листопада 1944 року декретом Народної Ради Закарпатської України соляні копальні Солотвини були націоналізовані. Народна влада дала можливість дрібним ремісникам і кустарям села об'єднати свої зусилля на розширення виробництва.

Коли на Закарпатті посилився всенародний рух за возз'єднання з Радянською Україною, у Солотвині відбулися мітинги і збори на яких трудящі висловлювалися за те, щоб жити у єдиній сім'ї українського народу. На Першому з'їзді Народних комітетів були присутні ж представники Солотвини – А. А. Данилич, Ю. О. Ковач. Під Маніфестом дружно підписалися солотвинські робітники всіх національностей. На той час а селищі проживали 4518 чол., в тому числі 2770 румунів, 1266 угорців, 355 українців, 56 росіян, 70 чехів, 2 євреї.

Введення механізації, прогресивних методів добування солі, зустрічало спочатку боязке і навіть вороже ставлення з боку солекопів. «Для того, щоб зрозуміти причину побоювань шахтарів,— писав забійник Юрій Попович,— потрібно оглянутися, трохи назад і пригадати 1927 рік. Тоді в шахти спустили врубові машини, а через тиждень після цього третину шахтарів було викинуто за ворота рудника».

У 1948 році було споруджено новий солемлин, а в 1952 році обладнано фасувальний цех, дозувальними напівавтоматами. Побудовано також новий брикетний цех потужністю 50 тис. тонн на рік, реконструйовано розфасувальний і помеяьно-навантажувальний цехи, відкрито третій горизонт шахти № 8.

З кожним роком солотвинці нарощували трудові зусилля. Підтвердженням цього в успішне здійснення виробничих планів. В результаті повсякденної організаторської і політичної роботи парторганізації солерудника колектив успішно виконав роботу. План виробництва валової продукції виконано на 105,3% і видобуто 2 млн. 296 тис. тонн солі. За минулі роки солерудник одержав 1 млн. 265 тис. крб. прибутків.

Солотвинські солекопальні—це високомеханізовані шахти, в яких курсують електропоїзди, працюють гірничі комбайни, врубові машини. Енергоозброєність шахт тільки за роки, семирічки виросла більш, як у три рази. Все виглядає на шахтах велетенським і колосальним. Штольні соляних шахт нагадують казкові підземні палаци, всіяні різноколірними самоцвітами. Це виблискують в сяйві електричного світла соляні кристали. Видобування провадиться без кріплення,— пласт, наче плита, утримує на собі вантаж породи. Між проходками залишаються тільки широкі опори або, як їх називають,— цілики з солі. Після кожного вибуху лишаються гори солі. Тоді в дію вступають навантажувальні, машини, скрепери, електровози із сніжнобілими брилами поспішають до підйомної кліті.

В 1962 році розпочато, а в 1967 році закінчено будівництво нової шахти №9 з проектною потужністю 500 тис, тонн солі на рік. Шахта оснащена найновішою технікою, всі процеси виробництва комплексно механізовано.

Успішно виконуються завдання, солекопи ударно трудяться в роки радянської влади. В 1990 році видобуто 380 900 тонн солі. За трудові успіхи колектив солерудника нагороджено медалями.

У селищі працюють також інші підприємства: ливарний цех Тячівського молокозаводу, комбінат побутового обслуговування, хлібокомбінат, рембуддільниця, фабрика дитячих іграшок.

Дедалі змінювався зовнішній вигляд Солотвини, яка розширяється з кожним роком, виходить на нові простори, набирає вигляду європейсього містечка. Систематичний ріст бюджетних асигнувань дав можливість все краще упорядковувати селище.

Обабіч вулиць, на майданах, у парках посаджено тисячі декоративних і фруктових дерев. У Малій Солотвині, біля лісу, обладнано ставок і скверик. Тут у вихідні дні відпочивають трудящі. На підприємствах і в центрі селища встановлені Дошки пошани з портретами передовиків виробництва. Усі будинки і вулиці електрифіковані та радіофіковані. У 1994 – 1995 рр. - заасфальтовано вулиці загальною площею 25 тис. кв. метрів. На вулицях Київській і Шахтарській прокладено нові тротуари з бетонних плит, капітально