Забезпечення екологічної безпеки як складової вирішення еко-логічних проблем у системі екологічних правовідносин найменшою мірою пов'язується з певними межами адміністративно-тери-торіального поділу держави, оскільки має наскрізну, необмежену сферу дії із виходом на транснаціональний рівень, а тому потребує вдосконалення наявних правових зв'язків на національному і транскордонному рівнях. Це, в свою чергу, зумовлює перегляд Існуючої системи організаційного, організаційно-структурного та правового забезпечення екологічної безпеки, пристосованої до Централізованої інституційної ієрархії у межах держави як на рівні більшості органів загальної, так і спеціальної компетенції, проте штучно пристосованої до правової організації забезпечення еко-

логічної безпеки. Як свідчать непоодинокі експерименти та досвід деяких європейських країн, ефективнішою та спроможною досягти мети забезпечення екологічної безпеки є побудова та запроваджен-ня такого організаційно-структурного механізму, який би будував-ся на регіональному, екосистемному принципах із обмеженням підпорядкованості адміністративно-територіальним органам вико-навчої влади відповідно до національних та регіональних програм забезпечення екологічної безпеки.

Правовий характер організації забезпечення екологічної безпе-ки простежується і в тому, що наявні зв'язки між суб'єктами цієї системи і відповідних правовідносин опосередковані правовим ре-гулюванням як з точки зору визначення особливостей їх право-суб'єктності, функціональної спрямованості, так і в процесі їх ре-алізації.

У регламентуванні організаційно-структурної ієрархії забезпе-чення екологічної безпеки чітко відображається поєднання норм матеріального і процесуального призначення, беручи до уваги, що форми діяльності організаційних структур різного рівня векторне орієнтовані на здійснення координуючих, організуючих, погоджу-вальних і виконавчо-розпорядчих функцій та застосування найбільш ефективних методів у сфері регулювання екологічно не-безпечних видів діяльності шляхом надання дозволів на ввезення, перевезення, використання, захоронения, ліквідацію, знешкоджен-ня відходів, використання різних хімічних речовин, у тому числі пестицидів і агрохімікатів тощо, здійснення контролю за різними небезпечними видами діяльності, вжиття заходів превентивної еко-лого-правової відповідальності тощо.

Без перебільшення можна констатувати, особливо щодо функціонування різних видів організаційних структур у сфері еко-логічної безпеки, що у їх діяльності простежуються специфічні вла-стивості правової діяльності відповідних організуючих та виконав-чих суб'єктів системи екологічної безпеки. Особливо це просте-жується у наявності прямих і зворотних зв'язків, які встановлюють-ся між владноуповноваженими суб'єктами та диспозитивно або зо-бов'язально уповноваженими суб'єктами у сфері забезпечення еко-логічної безпеки. Зазначені зв'язки цих суб'єктів також здебільшо-го опосередковані правовим регулюванням, але переважно на рівні підзаконних актів, що визначають різні процедури щодо отриман-ня дозволів на здійснення екологічно небезпечної діяльності, коор-динаційних, контролюючих та виконавчо-розпорядчих функцій, що надає їм певної впорядкованості, предметності, формально-юридичної визначеності, особливо на рівні позитивно спрямованої діяльності у цій сфері.

Такий підхід не може не позначитися на ефективності функціонування організаційних структур, особливо з точки зору здійснення окремих повноважень, процедура реалізації яких визна-чається на підзаконному правовому рівні, що знижує регулятивну

функцію підзаконно-правового регулювання, а тому продукує по-шуки більш вивірених та виважених кроків щодо вдосконалення законодавчо-правової форми значної частини процесуальних пра-вовідносин. І такий підхід стає вже традиційним з точки зору пра-вового опосередкування цих правовідносин, які неадекватні більшості питань, пов'язаних із закріпленням матеріально-право-вих норм у законодавчих актах України. Отже, для правової ор-ганізації забезпечення екологічної безпеки гармонізація правових засад У визначенні статусу організаційних структур та реалізації на-даної правосуб'єктності є одним з першочергових завдань законо-творчої діяльності.

Не менш важливо запровадити більш сувору відповідальність організаційних структур за зволікання (навмисне, активне та па-сивне) реального забезпечення реалізації норм у відносинах еко-логічної безпеки, зокрема за незабезпечення права громадян на екологічну безпеку, недотримання вимог дозволів на здійснення екологічно небезпечної діяльності, нормативів екологічної безпеки, імперативів та пріоритетів, встановлених у чинному законодавстві щодо гарантування екологічної безпеки. Йдеться, зокрема, про си-туацію, за якої при відносно розвинутій правовій регламентації правовідносин у галузі екологічної безпеки, наявності досить роз-галуженої системи організаційних структур координуючого, ор-ганізуючого, контролюючого та виконавчо-розпорядчого призна-чення у цій сфері, юрисдикційної системи органів, уповноважених державою, залишаються нереалізованими можливості громадян та інших правомочних суб'єктів щодо апеляцій до них як відповідачів за незабезпечення вимог, норм та нормативів екологічної безпеки.

Певною мірою відсутність у чинному законодавстві про еко-логічну безпеку прямої норми-припису щодо відповідальності ор-ганізаційних структур держави у разі незабезпечення ними вимог, норм та нормативів екологічної безпеки є суттєвою перешкодою на шляху ефективного функціонування організаційно-структурної си-стеми забезпечення екологічної безпеки.

Значною мірою це пояснюється тим, що й досі в державі не прийнято законодавчого чи підзаконного акта, в якому б містили-ся норми про відповідальність тих чи інших уповноважених органів держави перед громадянами України за незабезпечення вимог, норм та нормативів екологічної безпеки у разі настання екологічної загрози внаслідок природної стихії чи техногенної аварії. Можна говорити про те, що й досі не запроваджено принципу відповідаль-ності (в юридичному розумінні) держави перед своїми громадяна-ми за недотримання вимог закону чи порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, у системі яких чи не провідне місце належить праву на екологічну безпеку.

Ця правова ідея могла б бути реалізованою і в законі про еко-логічну (природно-техногенну) безпеку, що розробляється провідними юристами та іншими фахівцями. Активна розробка та

найскоріше прийняття такого законопроекту — неодмінна умова подальшого вдосконалення правовідносин у галузі екологічної без-пеки та, зокрема, в частині правової організації забезпечення еко-логічної безпеки, піднесення на новий рівень інституційно-право-вих засад регулювання екологічно ризикованих видів діяльності, створення механізму дійових гарантій унеможливлення чи зведен-ня до мінімуму прояву екологічного ризику та порушення права на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище.

Теоретичний аналіз сучасного етапу та перспектив правової ор-ганізації забезпечення екологічної безпеки