У процесі криміналізації екологічних деліктів не можна залишати поза увагою й ознаки, які характеризують особу правопорушника, ступінь її суспільної небезпеки. Це випливає з розуміння кримінальної відповідальності як крайньої міри, що застосовується тоді, коли інші заходи впливу не досягли успіху. Суб’єкти злочинів проти довкілля поділяються на загальні і соціальні. Так суб’єктом злочину передбаченого ст. 237 ККУ що передбачає відповідальність за невжиття заходів щодо ліквідації екологічного забруднення може бути тільки службова особа на яку покладено правовий обов’язок здійснювати дезактиваційні та інші відновлювальні заходи щодо ліквідації або усунення наслідків екологічного забруднення 11 .

Особистими ознаками що підтверджують суспільну небезпеку правопорушника, є вчинення екологічного злочину після застосування за такі дії адміністративного стягнення, за попереднім зговором групою осіб, з використанням службового становища, раніше засудженими за аналогічні злочини.

Нарешті, при криміналізації тих чи інших посягань на природні багатства потрібно опиратися на критерії, що відносяться до суб’єктивної сторони діяння. У цьому плані варто чітко розмежовувати умисні і необережні склади злочинів проти довкілля 11 . Це дасть змогу не лише усунути ??? у трактуванні суб’єктивної сторони окремих діянь, а й установити для необережних посягань вужчі рамки криміналізації та більш м’які санкції.

Екологічна злочинність в Україні характеризується зростанням і високою латентністю, що теж залишається не вирішеною проблемою. Рівень латентності цих злочинів доходить до 95%. Це пояснюється недоліками в діяльності природоохоронних органів та судів. На їх усунення, а також вдосконалення практики розгляду кримінальних справ цієї категорії націлена Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 січня 1990 року “Про практику розгляду судами справ про відповідальність за порушення законодавства про охорону природи”.

Дослідники стверджують, що протягом багатьох років зберігається розрив між кількістю кримінально – карних діянь і реальним застосуванням відповідних правових норм. Це викликано недостатнім контролем за дотриманням вимог законодавства, а також традицією, що перейшла нам у спадщину після розпаду СРСР, - організацією контролю для відомчо – галузевим принципам, коли природокористувачі самі себе перевіряють. Так вибірковий аналіз зареєстрованих фактів незаконного полювання показує, що з року в рік кількість діянь, що містить ознаки злочину, мають місце в 35 – 45 % від загальної кількості цих випадків. Водночас застосування заходів кримінальної відповідальності здійснюється лише в 1 – 3%, а адміністративної – в 75 – 80% випадків 11 . У структурі екологічних злочинів велику частку складають порушення правил риболовства (35 – 45%), незаконне полювання (25 – 35%), забруднення водойм і повітря (10 – 20%) та лісопорушення (8 – 10%).

Не кращим чином на стан екологічної злочинності позначаються недоліки у застосуванні кримінального законодавства. Зокрема не забезпечується принцип невідворотності відповідальності за екологічні злочини, не виявляються всі особи, причетні до їх вчинення, внаслідок чого лишаються безкарними організатори і посібники. Непоодинокі факти призначення м’яких мір покарання злісним порушникам, неправильної кваліфікації їх дій. Не в усіх необхідних випадках конфісковуються знаряддя злочину та відшкодовуються заподіяні збитки.