Тема: Сучасні проблеми екології та моделі управління

ЗМІСТ

1. НЕОКЛАСИЧНА МОДЕЛЬ УПРАВЛІННЯ

Початок нинішнього тисячоліття людство зустрічає цілим спектром криз: ресурсних, економічних, фінансових, соціальних, екологічних. За всієї видимості їхньої автономності і непов'язаності всі вони - наслідки одного й того самого явища, назва якому «вичерпання соціально-економічних форм розвитку суспільства в рамках існуючих природно-ресурсних і екологічних умов».

Вперше ресурсна й екологічна криза досягли меж глобальної системи, ставлячи під загрозу безпеку біологічного життя на планеті. Вперше людство вимушене шукати виходу із соціально-економічних криз, об'єднуючись в єдине глобальне співтовариство («глобальне село»), перетворюючись на єдиний екіпаж «космічного корабля» Земля. Вперше в економічних системах виявилися вичерпаними можливості нарощування матеріально-енергетичних потоків, щоб задовольнити потреби зростаючого населення, і людство змушене свої надії пов'язувати з виробництвом і споживанням ще малознайомої сутності за назвою «інформація», переходячи до принципово нових технологій, економічних відносин, соціального ладу.

Подібна ситуація створила передумови для суттєвого перетворення механізму управління інноваційними процесами в напрямку їх екологізації.

Економісти в різні часи прагнули створити уніформоване уявлення про процес економічного зростання та побудувати модель управління цим процесом. Серед спроб створення механізмів керування економічною поведінкою людей в різних господарських системах при обмеженості ресурсів та безмежності людських потреб в історії економічних вчень можна виділити дві основні моделі – неокласичну та неокейнсіанську.

Неокласична модель управління виникла в противагу класичній школі економіки Адама Сміта, який вважав, що основним стимулом економічної активності людини є приватний інтерес. А тому процвітання суспільства можливе лише при встановленні індивідуального добробуту, створюваного на основі принципу вільної конкуренції.

Неокласичний напрямок був сформульований англійським економістом А.Маршаллом (основна робота – „Принципи економічної науки”).

Неокласична теорія економічного зростання як особливий напрямок макроанапізу виходить зі старої класичної концепції трьох факторів виробництва, згідно з якою праця, земля та капітал є самостійними творцями вартості, тому власник кожного з факторів отримує частину створеного продукту у вигляді доходу (заробітної плати, ренти та прибутку) залежно від продуктивності кожного з факторів. Саме така форма розподілу, на думку Сея, сприяє розвитку виробництва, оскільки стимулює рівномірне використання всіх наявних факторів (ресурсів) у суспільстві і забезпечує саморегулювання процесу виробництва.

Значні уточнення в теорію економічного прогресу вніс Дж. Б. Кларк, який детально проаналізував проблему продуктивності кожного з факторів і вказав на те, що віддача фактора зменшується в міру того, як йому віддають перевагу і кількісно зростає його використання (він формулює закон граничної продуктивності та закон спадної віддачі факторів виробництва). Забезпечення оптимального співвідношення між факторами виробництва, на його думку, є важливою передумовою зростання, причому ця оптимальність підтримується автоматично, завдяки дії ринкових сил.

Узагалі, у центрі неокласичного визначення проблеми економічного зростання стоїть ідея оптимальності ринкової системи як саморегулювального організму, що зумовлює якнайповніше використання всіх виробничих факторів окремими економічними суб'єктами й економікою в цілому. Відтак немає необхідності у втручанні держави в процес становлення оптимального співвідношення між факторами, оскільки його визначають вільна конкуренція та ринкові закони. Економічна рівновага та прогрес суспільного виробництва залежать від ефективного використання факторів виробництва та факторіального розподілу доходів, який забезпечує формування раціональної структури виробництва.

Ці загальні підходи до визначення ролі окремих факторів у відтворювальних процесах, їхнього впливу на циклічність розвитку суспільної економіки з часом було конкретизовано та формалізовано. Серед аналітичних інструментів неокласичних моделей економічного зростання є аналіз виробництва з позиції виробничої функції, яка ілюструє залежність між витратами факторів виробництва і обсягами випуску продукції.

Теоретичні засади неокласичної виробничої функції як моделі економічного зростання, сформулювали Р. Солоу, Дж. Мід та У. Свен. Вони також виходили з граничного аналізу двох виробничих факторів – праці та капіталу, які виробляють однорідний продукт, припускаючи, що кількість праці (робочої сили) зростає постійно й рівномірно, а за умов вільної конкуренції відшкодування витрат факторів відбувається згідно з граничним продуктом (заробітна плата дорівнює граничному продукту праці, а прибуток – граничному продукту капіталу), тобто за вартістю (вартість у цій функції визначалася традиційно, через витрати виробництва, які неокласична школа розуміла як суму заробітних плат та прибутків).

Виробнича функція була покликана продемонструвати меха-нізми врівноважування попиту і пропозиції та показати джерела економічного зростання. Однак велика кількість обмежень, допу-щених авторами, нівелювала наочність функції, хоч і не заперечува-ла загальних висновків.

Основна ідея виробничої функції полягала у визнанні того, що економіка функціонує за принципом порівнювання витрат та ре-зультатів, і процес саморегулювання економічного зростання ба-зується на постійному контролі за рівнем віддачі (ефективності) окремих факторів виробництва та визначенні пріоритетів щодо їх використання економічними суб'єктами. Залучення певних факторів до виробництва зв'язується з економічною доцільністю їхнього ви-користання.

Слід зазначити, що у цьому разі виробнича функція характеризує проблеми технологічного вибору, тобто вказує на залежність обсягів виробництва від технологічних пропорцій і не враховує впливу зов-нішніх факторів, таких, наприклад, як співвідношення попиту та пропозиції, вплив суб'єктивних чинників на розміри нагромадження та інших, передбачених умовами підприємницької рівноваги. Згодом, у працях економістів-неокласиків Б. Уолла, Е. Денісона, Р. Солоу функція Кобба–Дугласа модифікується введенням інших факторів зростання: ураховується вік основного капіталу, ма-сштаби виробництва, кваліфікація робітників, тривалість робочого часу та ін. У такий спосіб вони намагалися відобразити вплив нау-ково-технічного прогресу та зміну ефективності використовуваних факторів зі збільшенням масштабів виробництва, але ці показники лише частково передавали його особливості.

Таким чином, неокласична модель представляє собою зразок внутрішнього саморегулювання економіки на основі ринкового механізму ціноутворення: попит – пропозиція.

Мельник, с.81-84

2. НЕОКЕЙНСІАНСЬКА МОДЕЛЬ УПРАВЛІННЯ

У 1936 р.