· Гуманітарний принцип, або принцип екологічної культури, що декларує основні шляхи формування індивідуального стилю поведінки, невід’ємним елементом якого є розв’язання екологічних проблем. До основних напрямків цього процесу слід віднести художньо-естетичний підхід, тобто вироблення гармонійних форм цілісного сприйняття довкілля; моралістичний підхід, тобто встановлення та усвідомлення певних норм взаємин між людиною та природою, виключення будь-яких елементів конфронтації та силового розв’язання спірних питань екологічного змісту, моральна турбота про прийдешні покоління, атакож патріотичний підхід, тобто виховання переконань у тому, що захист та збереження природи є однією з найважливіших державотворчих задач.

· Економічний принцип, або принцип екологічної розсудливості, який зумовлює необхідність ретельного та виваженого врахування у взаєминах “людина-довкілля” різних пріоритетів як фінансово-промислового, так і гуманістичного звучання.

· Прикладний принцип, або принцип екологічної безпеки, що визначає коло питань, які складають узагальнене поняття про планетарні кризи, передусім, проблеми води, грунту, енергії, забруднень, кліматичних змін, глобального моніторингу тощо, а також зумовлює врахування провідних положень концептуальної схеми оцінки еколого-гігієнічної безпеки окремих територій, а саме: необхідність визначення і обгрунтування критеріїв оцінки якості навколишнього середовища, рівня забруднення середовища, який безпечний для здоров’я населення і стану екологічних систем, конкретних шляхів щодо оцінки екологічного стану окремих територій та їх ранжирування [8]. Такий підхід пропонує запровадження комплексних показників еколого-гігієнічної небезпеки, що полягають у встановленні рівня забруднення навколишнього середовища щодо прийнятих гігієнічних нормативів або фонових величин для умов ізольованого, комплексного, комбінованого та поєднаного впливу; визначення рівнів впливу шкідливих чинників середовища перебування, які зумовлюють нагромадження токсичних речовин та їх метаболітів в організмі людини, безперервний та всебічний аналіз змін у стані здоров’я населення та зрушень у стані довкілля, насамперед з боку природних екологічних систем, виявлення ступеня необоротних змін окремих їх елементів, а також ефекту трансформації токсичних речовин з утворенням ще більш небезпечних сполучень [5, 9, 10].

· Педагогічний принцип, або принцип екологічного всеобучу, який зумовлює досягнення загальної екологічної грамотності, подолання панування ідеології споживання та незаперечної виправданості підпорядкування довкілля потребам населення, встановлення універсальних взаємовідносин у системі “людина-навколишнє середовище”.

Отже, смислове ядро екологічної освіти визначають ціннісні орієнтації екологічного характеру, екологічний імператив, екологічна безпека та реальні екологічні проблеми ХХ століття, які знаходять місце у її структурі, категорійно-понятійному апараті, закономірностях та постулатах [11]. Водночас, системність ідей і принципів екологічної освіти полягає в їх комплексності та міждисциплінарності, обов’язковому виході у сферу практичних рішень і дій, що зумовлюють необхідність оволодіння основами здорового способу життя як найважливішого критерію ефективності навчання та виховання. Проте, весь масштаб труднощів екологічного навчання, проблеми вибору стратегії екологічного виховання чітко та наочно виявляються тоді, коли постають нагальні питання: як навчати, що закладати у навчальний процес. Дійсно, незважаючи на те, що на теренах колишнього СРСР існувало понад 500 академічних навчальних закладів та науково-дослідних установ екологічного профілю, нині мета і зміст екологічної освіти достатньою мірою не реалізовані на всіх рівнях навчання, починаючи від дошкільного і закінчуючи вузівським та навіть рівнем післядипломної підготовки.

Однак, реалії сьогоднішнього дня потребують негайного формування глибокої екологічної свідомості та високої екологічної культури, провідними критеріями яких слід вважати: знання загальних закономірностей взаємоіснування та розвитку довкілля і суспільства; визначення соціальної зумовленості взаємовідносин людини і природи; подолання споживацького ставлення до природи як джерела матеріальних вигод; вміння передбачати наслідки впливу діяльності людини на біосферу планети та її підпорядкування вимогам раціонального природокористування.

Зрештою, слід підкреслити, що екологічна свідомість особистості найбільш адекватно формується саме в процесі виховання та навчання. Причому, її характерна риса — наскрізне пронизування етичними принципами, що передбачає за словами Нобелівського лауреата А. Швейцера, “безмежну відповідальність людини за все, що живе”.

Розглядаючи організаційні аспекти проблеми запровадження екологічної освіти, слід зазначити, що серед пріоритетних завдань реалізації питань використання адекватних таефективних методів екологічного виховання під час вивчення медичних дисциплін визначальні місця належать створенню єдиної безперервної системи вивчення екологічних проблем. Перше — у ході розгляду найважливіших навчальних питань в різних областях медичної науки. Друге — у систематичному та оперативному інформуванню студентів про стан довкілля регіона, де розташований навчальний заклад. Третє — у проведенні наукових досліджень у галузі екологічної освіти та інформації, а також комплексній екологічній оцінці наслідків впливу забрудненого навколишнього середовища на стан здоров’я населення. Як результат цього — формування у студентів навичок приймати оптимальні, екологічно вірні рішення в галузі природокористування під час виконання безпосередніх професійних обов’язків.

Природно, що особливе місце у структурі екологічної освіти і виховання сучасного студентства повинно належати кафедрам та курсам, які викладають основи загальної гігієни, тобто науки, що вивчає закономiрностi впливу навколишнього середовища на органiзм людини та суспільне здоров’я з метою обгрунтування гiгiєнiчних нормативiв, санiтарних ноpм і правил та профілактичних заходiв, реалiзацiя яких забезпечує оптимальнi умови для життєдiяльностi людини, збереження та змiцнення її здоров’я та попередження виникнення різноманітних захворювань. Знання методології гігієнічних досліджень, провідних законів науки, а саме законів про рушійні сили зрушень у стані здоров’я людей, про негативний вплив на навколишнє середовище діяльності людей