Територіальними органами управління охороною навко-лишнього середовища є відповідні відомства МОНПСу та відділи охорони природи виконкомів Рад народних депу-татів.

З переходом на повний госпрозрахунок і нові методи економічного управління згідно з Законом про державне підприємство на рівні підприємств охорону навколишньо-го середовища здійснює адміністрація. Тут приймаються рішення з питань природокористування, здійснюються практичні заходи щодо охорони навколишнього середови-ща від забруднення виробничими і господарськими відхо-дами, стічними водами.

Як правило, один із заступників керівника підприєм-ства відповідає за охорону природи.

Удосконалення управління в галузі охорони і відтво-рення природних ресурсів повинно відбуватися шляхом уточнення ролі і місця територіального і галузевого фак-торів у формуванні основних якісних параметрів навко-лишнього середовища.

Водночас слід враховувати, що в системі планового уп-равління раціональним природокористуванням провідним є територіальний підхід. Це означає, що повноправним розпорядником природних ресурсів, які залучаються в сфе-ру виробничої діяльності, є Ради народних депутатів. Зав-дання полягає в тому, щоб надані місцевим Радам права використовувались якнайефективніше, поєднували в собі територіальні і галузеві інтереси, орієнтували виробничо-господарську та експлуатаційну діяльність промислових підприємств і об'єднань, міністерств і відомств на вирішен-ня актуальних екологічних проблем.

6. МОНІТОРИНГ ЕФЕКТИВНОСТІ ПРИРОДООХОРОННОЇ ПОЛІТИКИ

В останні роки все більше уваги приділяється адаптив-ним процедурам оцінки екологічної ситуації і прийняття рішень в управлінні природокористуванням. Причина цьо-го — глибоко досліджені теорією і підтверджені практи-кою факти, які свідчать, що:

взаємозв'язки соціальних, демографічних, економічних та екологічних процесів мають складний характер, який динамічно змінюється в просторі і в часі, через що суджен-ня про майбутні зміни в природокористуванні неминуче є ненадійними, навіть якщо вони грунтуються на вияв-лених на даний момент тенденціях розвитку окремих процесів;

економіко-виробничі та екологічні системи, маючи влас-тивість змінюватись і самоорганізовуватись, зберігають свою иристосован'ість і здатність до самовідновлення лише в певних межах, при перевищенні яких вони переходять в якісно інший стан;

збитки від прорахунків у плануванні і відхилень при втіленні в життя природоохоронної політики надто великі, щоб можна було формувати і реалізовувати їх у режимі проб і помилок, обмежуючись реагуванням на порушення, що відбулися, без самонавчання всієї системи.

Ці обставини роблять нереальними надії на розробку «ідеальних» природоохоронних стратегій, які залишалися б стабільними тривалий час. Зміни, що вносяться в подібні стратегії, повинні базуватись на все глибших наукових тео-ріях і моделях динамічної оптимізації. Сам же контролю-ючий і корегуючий механізм природоохоронної політики повинен забезпечувати випереджувальне й оперативне внесення необхідних змін у природоохоронні дії, мати «па-м'ять» не лише про тенденції зміни об'єктивних даних, а й володіти «базою знань» про системи аргументів та устано-вок, які в минулому призвели до помилок або сприяли ус-піхам, знати і враховувати «ціну» і наслідки позитивного і негативного досвіду природоохоронної політики. Адаптив-ний підхід до управління природоохоронною діяльністю — одна з найважливіших передумов її ефективності.

Адаптація режиму управління здійснюється двома шля-хами. По-перше, шляхом корегування стратегій природо-користування і встановлення механізму прийняття опера-тивних рішень відповідно до умов, що змінюються і перед-бачаються. По-друге, природоохоронна політика може і повинна сама по собі активно впливати на формування сприятливих умов свого наступного розвитку — зокрема, шляхом підвищення рівня екологічної освіченості суспіль-ства, нарощування природоохоронного потенціалу тощо. Мова йде, таким чином, не про пристосовуваність, а про активну адаптацію, яка досягається шляхом цілеспрямова-ної зміни зовнішнього середовища відповідно до перспек-тивної мети охорони і раціонального використання природ-них ресурсів.

На обох цих напрямах природоохоронна політика по-винна активно використовувати стихійні адаптаційні про-цеси, що відбуваються в системі природокористування, або протистояти їм — залежно від їх спрямованості і резуль-татів.

Через багатодисциплінарний і міжвідомчий характер проблем, які розв'язує природоохоронна політика, інфор-маційно-методичне забезпечення цієї діяльності є специ-фічним і складним завданням.

Настійна потреба поліпшення інформаційно-методично-го забезпечення природоохоронної політики покликала до життя розвиток екологічного моніторингу.

В документах міжнародної конференції ООН з питань навколишнього середовища (Стокгольм, 1972) була вису-нута ідея моніторингу в формі національних систем постій-ного спостереження за змінами в біосфері з метою одер-жання достовірних відомостей зростання техногенного впливу на її компоненти, екологічного прогнозування і об-грунтування рішень щодо регулювання взаємодії техно-сфери з біосферою.

Моніторинг (від лат. monitor – той, що наглядає, на-гадує) — спостереження, оцінка (порівняння з норматив-ними параметрами) і прогноз стану навколишнього сере-довища в зв'язку з господарською діяльністю людини, постійне і безперервне спостереження.

З метою забезпечення збору, обробки, збереження та аналізу інформації про стан навколишнього природного середовища, прогнозування його змін та розробки науково обгрунтованих рекомендацій для прийняття ефективних управлінських рішень в Україні з 1991 р. створюється система державного моніторингу навколишнього середовища.

Моніторинг ефективності природоохоронної політики (МЕПП) є головною складовою загального моніторингу навколишнього середовища. Він включає в себе як окремі підсистеми моніторинг навколишнього середовища (МНС), моніторинг природоохоронного потенціалу (МПП) і моні-торинг природоохоронної освіти (МПО) (рис.2). При цьо-му в кожному випадку реалізується система спостереження з передбаченням, основними функціями якої є:

систематизація оперативної інформації про процеси з точки зору того, до яких наслідків у майбутньому може привести досягнутий стан, виходячи з розвитку в мину-лому;

фільтрація оперативної інформації шляхом виявлення критичних точок розвитку;

визначення можливих альтернатив розвитку на основі нормативних прогнозів досягнення заданих цілей в умовах, що склалися на даний момент часу;

одержання рекомендаційної інформації для органу уп-равління на основі прогнозування наслідків різних варіантів розвитку.

Отже, в рамках системи моніторингу повинні забезпе-чуватися не лише збір і накопичення даних, а й оператив-не виконання процедур аналізу, діагнозу і прогнозу, необ-хідних для здійснення управління в адаптованому режимі.

В підсистемі МНС здійснюється оцінка екологічної си-туації, що склалася,