До першої групи тенденцій належать: зміна ролі держави та ринку у сфері надання медичної допомоги; децентралізація і передача повноважень на нижчі рівні державного сектора і залучення приватного сектора; більша свобода вибору для посилення можливостей і повноважень громадян, зміна ролі системи охорони громадського здоров'я.

До другої групи належать стратегії, спрямовані на класифікацію конкретних втручань з точки зору досягнення результатів, тобто на визначення тих втручань, які були найбільш чи найменш ефективними.

Розвиток ринкових відносин у сфері охорони здоров'я висуває на перший план економічні методи управління. Але ж не існує жодного ринкового поняття, яке можна було б прийняти безумовно. Природно, що на практиці необхідно приймати не одне, а цілий ряд рішень, які належать до різних економічних моделей розвитку.

Наприклад, модель внутрішнього ринку, чи "квазіринку", регламентує впровадження ринкових стимулів за наявності державного управління та регулювання. Така модель була застосована під час реформування системи охорони здоров'я у Великобританії, Іспанії, Італії, Фінляндії, Швеції, а також у деяких країнах Східної Європи. Для реалізації цієї моделі необхідно визначатись з основними дійовими особами на ринку послуг - покупцем і продавцем [Загородній В.В., Коваленко О.С., 2001; Мкртчян С., Чачава Н., 1998].

Сучасна система охорони здоров'я має чотиристоронню систему відносин між пацієнтом, лікарем, медичною установою та фінансуючою особою. Державне регулювання повинно зосереджуватися на вирішенні проблеми перерозподілу ресурсів між цими суб'єктами ринкової діяльності. В більшості випадків таке регулювання дуже складно здійснити. Водночас у систему державного управління та регулювання, крім суто командно-контрольних заходів, необхідно вводити й економічні стимули. Обсяги та форми таких стимулів регулювання не можуть бути однозначними. Тому ефективне регулювання, на думку авторів звіту ВООЗ, необхідно спрямовувати насамперед на моніторинг та оцінку кінцевих результатів, а не на визначення вкладених ресурсів [Реформы..,1996].

Стратегії реалізації програми реформування охорони здоров'я також можна згрупувати за традиційними економічними параметрами: група реформ, спрямованих на вирішення проблеми недостатності ресурсів; група реформ системи фінансування охорони здоров'я, спрямованих на підтримку фінансової стійкості та всебічного охоплення населення медичним страхуванням; група реформ, мета яких - розподіл коштів, одержаних від страховиків, між виробниками медичних послуг, та група реформ, які стосуються безпосередньо виробників медичних послуг і сприяють підвищенню ефективності та якості їх продукції.

Більшість реформ системи охорони здоров'я в економічно розвинутих країнах здійснюється за рахунок отримання коштів на охорону здоров'я - заходів щодо отримання коштів на покриття витрат на охорону здоров'я, регулювання цін на медичні послуги, раціоналізації використання матеріальних ресурсів і кадрів.

Загороднім В.В., Коваленко О.С.(2001) ще раз підкреслюється, що у державних системах охорони здоров'я регулювання на макроекономічному рівні шляхом обмеження бюджетних асигнувань, посилення адміністративного контролю, утримання зростання заробітної платні та цін на медикаменти, а також активізація на мікроекономічному рівні (в ЛПЗ) - використовується ефективніше.

Гурдус В.О., Айвазова М.В. (2001) доповнюють, що різка диференціація соціальних верств населення ставить під сумнів обгрунтованість принципу "всім все безкоштовне". Статистика свідчить про те, що біля 75% населення активно витрачають зароблені гроші на оплату медичних послуг, прагнучи отримати їх в умовах підвищеного сервісу або ж з використанням найбільш прогресивних технологій діагностики і лікування. При цьому практично завжди мова йде про послуги, передбачені програмою обов'язкового медичного страхування (ОМС), і про громадян, на яких був розрахований і виплачений подушний норматив фінансування. В умовах жорсткого дефіциту коштів бюджету і ОМС не виправдане байдуже ставлення до значних сум коштів, що направляються в тіньовий оборот (шляхом оплати медичних послуг "в конверті") або що збираються дрібними комерційними лікувальними установами, що надають населенню медичні послуги сумнівної якості. Використання цих коштів, як і діяльність медичних комерційних структур, залишаються практично безконтрольними, мало пов'язаними з інтересами територіальної охорони здоров'я і потребами населення.

Знайти вихід з ситуації, що склалася, знайти додаткові кошти для розвитку медичних установ можливо, тільки скоротивши об'єм медичних послуг, що надаються за рахунок коштів ОМС. Зекономлені кошти необхідно направити на досягнення нормального рівня фінансування "безкоштовної" медичної допомоги без порушення системи соціальних гарантій, тобто необхідне збереження об'єму безкоштовної медичної допомоги для мало- і середньозабезпечених верств населення і скорочення об'єму надання "безкоштовних" медичних послуг особам з досить високим рівнем прибутку.

Зекономлені кошти повинні бути направлені на підвищення тарифів на медичні послуги в системі ОМС.

Диференційована (багаторівнева) програма медичного страхування передбачає посилення значення програм добровільного медичного страхування (ДМС), які в цьому випадку стають доповненням до ОМС. В основі методичного підходу до формування цільових програм ДМС, покликаних служити доповненням до програми ОМС, повинні бути:

- чітке визначення видів медичної допомоги, що надається будь-якому громадянинові безкоштовно (оплачується за рахунок коштів ОМС) при будь-яких умовах;

- визначення категорій громадян, що мають право на отримання найбільш широкого пакету медичних послуг по ОМС і критеріїв віднесення громадян до тієї або іншої