- встановлення критеріїв обмеження видів і(або) об'ємів медичної допомоги для різних категорій громадян.

У законодавчому порядку необхідно визначити участь громадян в сплаті страхових внесків, порядок їх сплати, можливість звільнення соціально вразливих категорій громадян, а також зміцнити законодавчу основу системи ДМС, посилити контроль за наданням громадянам медичних послуг на платній основі, таким чином - залучити додаткові фінансові кошти в систему охорони здоров'я. Можлива розробка декількох типових програм ДМС, покликаних доповнити програму ОМС. Програми можуть гарантувати застрахованим той рівень надання медичною допомоги, який вони оберуть самі. Крім програм, орієнтованих на міські установи охорони здоров'я, не виключені програми із залученням відомчих медичних установ, комерційних лікувальних центрів і забезпеченням при цьому істотної диференціації цін і умов обслуговування.

Необхідність спеціального правового регулювання в системі ДМС пов'язана також з тим, що роль цього виду страхування в фінансуванні медичної допомоги громадянам з кожним роком зростає. ДМС як форма організації і оплати медичного обслуговування населення, враховуючи недовгий досвід його використання в РФ, взагалі знаходиться в зоні "правового вакууму". Недостатня увага до специфіки і можливостей ДМС призвела до того, що в більшості регіонів сурогати програм ДМС використовуються як підміна платних медичних послуг, не маючи при цьому нічого спільного зі страхуванням як фінансово-кредитним інструментом і тим самим дискредитуючи ідею загалом.

Навіть поверхневий аналіз умов надання платних послуг показує, що в цей час неможливе вироблення єдиних параметрів, що характеризують діяльність мережі медичних установ як "системи" надання платних медичних послуг.

Основним недоліком існуючої нормативно-правової бази є обмежений характер її використання:

встановлені вимоги пред'являються тільки до медичних установ державної системи охорони здоров'я, тоді як основний об'єм платної медичної допомоги припадає на відомчі і незалежні (самостійні) лікувально-профілактичні установи (ЛПУ). Це зумовлене кращим матеріально-технічним і кадровим забезпеченням самостійних і відомчих установ, можливістю швидкого реагування на вимоги ринку медичних послуг (результат позитивного впливу відсутності жорсткого регламенту роботи), традиційною "престижністю" обслуговування в цих установах.

Рівень якості медичної послуги забезпечується по позиціях:

o економія витраченого часу на різних етапах обстеження як лікарем, так і пацієнтом за рахунок технологічно пророблених маршрутів обстежень;

o активне підключення скринінга і моніторинга в плані контролю за виконанням послуги і формуванням експертної оцінки;

o раннє виявлення прихованої патології відносно основних захворювань і своєчасне втручання при зменшенні матеріальних втрат внаслідок нездоров'я.

Застосування технології скринінга як комплексу технологічних процедур призводить до збільшення пропускної спроможності ЛПУ за рахунок виконання стандартних процедур обстеження і підвищення завантаження обладнання [Гурдус В.О., Айвазова М.В., 2001].

В наш час в Україні, на відміну від минулого, ініціатива добровільного медичного страхування належить не роботодавцям і соціальним структурам органів влади, а в основному медичним працівникам, які не є знавцями страхової справи як специфічної економічної галузі, бо медицина і страхування хоч і пов'язані між собою, але все ж таки різні галузі діяльності. Сучасне добровільне страхування не має, як і в Росії, законодавчих заохочувальних стимулів, що не сприяє його поширенню.

Створенням і організацією діяльності страхових структур повинні займатися фахівці страхової справи, економісти та юристи за участю медичних працівників. Тому помилкою є створення в ряді випадків лікарняних кас при медичних закладах і діяльність їх під керівництвом головних лікарів, а не виборних самоврядними органами застрахованих.

На відміну від минулого, теперішнє добровільне медичне страхування не набуло ще такого поширення, щоб стати базою для впровадження обов'язкового страхування, та й вводиться воно з усіх видів соціального страхування не першим, як колись, а останнім - після впровадження обов'язкового страхування пенсійного, від нещасного випадку, при безробітті та на випадок втрати працездатності, тоді як соціальне медичне страхування (на випадок хвороби) є найбільш нагальним. Вивчення і практичне використання минулого вітчизняного страхового досвіду, а також наслідків реформування охорони здоров'я в інших країнах, сприятиме більш ефективному запровадженню всіх форм медичного страхування в Україні.

Єрмілов В.С. (2001) підкреслює, що сьогодні медичне страхування повинно починатися з добровільного страхування. Зараз превалює комерційна форма, а найбільш вигідна для пацієнта - некомерційна форма (лікарняні каси) - поки що не отримала належного розвитку і потребує вдосконалення організації та діяльності.

В Концепції розвитку охорони здоров'я населення України [Москаленко В. Ф., Пономаренко В. М., 2001] визначена мета реформування галузі. Це - підвищення ефективності використання ресурсів, створення прозорих фінансово-економічних механізмів нагромадження і використання коштів, необхідних для реалізації конституційних прав громадян на охорону здоров'я та медичну допомогу. Концепція передбачає системні зміни в економічній сфері, в першу чергу, суттєве розширення позабюджетних джерел фінансування охорони здоров'я. Серед них чільне місце будуть посідати загальнообов'язкове державне соціальне медичне страхування, добровільне медичне страхування, кошти територіальних громад, благодійних фондів, цільові медичні збори, добровільні внески та пожертвування юридичних і фізичних осіб, кошти, одержані за надання платних медичних послуг. Визначено, що кошти державного і місцевих бюджетів та страхових внесків будуть спрямовані на забезпечення гарантованого державою рівня та обсягу медичного обслуговування. Бюджетні кошти стануть основним джерелом фінансування цільових галузевих програм. Фонди добровільного медичного страхування та територіальних громад забезпечать індивідуальні потреби населення в медичній допомозі понад гарантований базовий рівень. Концепцією передбачено обов'язковість дотримання та належного фінансування закладів охорони здоров'я усіх форм власності; розвиток державно-комунальної моделі надання медичної допомоги, визначено розподіл функцій між державою та територіальними громадами щодо забезпечення медичного обслуговування населення, створення секторів загальнодоступної медичної допомоги та додаткових можливостей, чітко розмежовані первинний, вторинний і третинний рівні