Носійство коринебактерій дифтерії частіше спостерігають в осіб із хронічними запальними процесами носоглотки (фарингіт, тонзиліт). У частини бактеріоносіїв, крім мінімальних місцевих змін у ротоглотці, виявляються також зміни ЕКГ.

Ускладнення. Найчастіше ускладнення спостерігають при дифтерії ротоглотки (в основному при поширеній і токсичній формах) і при дифтерії гортані. При цьому здебільшого реєструють інфекційно-токсичний міокардит, інфекційно-токсичний поліневрит, інфекційно-токсичний нефрозонефрит, гостру дихальну недостатність. Ускладнення, що виникають до 9-го дня хвороби, називають ранніми, після 9-го дня — пізніми.

Міокардит у хворих на токсичну дифтерію II—III ступеня розвивається у 90—100 % випадків і стає основною причиною їх смерті. Найчастіше це ускладнення починається з 6—8-го дня хвороби — з'являється різка загальна слабкість, блідість, запаморочення, серцебиття (до 180 за 1 хв), розширення меж серця, систолічний шум над верхівкою, глухість серцевих тонів, знижується артеріальний тиск. На ЕКГ фіксують ознаки ураження міокарда, різноманітні порушення ритму серця. Прогностично несприятливою ознакою є тріада симптомів (тріада Боткіна): блювання, біль у животі й ритм галопу, а також поява різкої вираженої брадикардії (до 40—50 за 1 хв).

Неврологічні ускладнення характеризуються тим, що в першу чергу (уже на 2-му тижні з моменту захворювання) уражуються ті нервові стовбури, що ближче до воріт інфекції (III, VI, VII, IX і Х пари черепних нервів). На 4—6-му тижні в патологічний процес утягуються дистальні нервові провідники. Це спричиняє виникнення в'ялих парезів і паралічів м'язів тулуба й кінцівок, що через 3—12 міс піддаються зворотному розвитку. Найбільшу небезпеку для життя хворих становлять парези й паралічі гортанних, дихальних міжребрових м'язів і діафрагми.

Нефрозонефрит виникає в гострий період хвороби, характеризується протеїнурією до ЗО г/л, лейкоцитурією, циліндрурією. Іноді у хворих на токсичну дифтерію розвивається гостра недостатність нирок з оліго- чи анурією, гіперазотемією.

Дифтерія гортані у дітей часто ускладнюється гострою дихальною недостатністю. Причиною асфіксії у дорослих і дітей може стати також низхідний круп, іноді настає раптова зупинка дихання з летальним наслідком під час виконання операції трахеотомії.

Специфічна діагностика. Для підтвердження діагнозу дифтерії найчастіше застосовують бактеріологічне дослідження. Від хворих на ангіну і з підозрою на дифтерію збирання матеріалу необхідно проводити протягом 3—4 год (не пізніше як через 12 год.) з моменту звернення хворого. Стерильними ватними тампонами беруть слиз із мигдаликів, глотки, носа. Мазки з мигдаликів беруть натще або через 2 год. після їди, не торкаючися тампоном язика й зубів. Якщо є плівки, матеріал необхідно збирати на межі здорових та уражених тканин. Для забору матеріалу з носа тампон уводять на 1—1,5 см у носові ходи. Тампони повинні бути доставлені до лабораторії не пізніше як через 3 год. після взяття матеріалу. Для транспорту-вання на далекі відстані можна використовувати тампони, попередньо змочені 5 % розчином гліцерину в ізотонічному розчині натрію хлориду. Матеріал із мигдаликів, глотки, носа чи інших уражених місць засівають нарізно на поверхню одного з щільних живильних середовищ (найчастіше використовують кров'яно-телуритові). В одній чашці Петрі не можна засівати мазки від двох обстежуваних осіб. Через 48 год. бактеріологічна лабораторія видає попередню відповідь про наявність чи відсутність у матеріалі коринебактерій дифтерії, а у випадку їх наявності — остаточну (з визначенням токсигенності і біо-хімічного варіанта виділених коринебактерій) через 72 год. При відповідній клініці відсутність бактеріологічного підтвердження не заперечує діагнозу дифтерії.

Для діагностики використовують також пряму бактеріо-скопію мазків, забарвлених аніліновим барвником. Результат мікроскопії отримують через 30—60 хв і розцінюють тільки як попередній, тому що поряд із коринебактеріями дифтерії у ротоглотці існує декілька видів мікроорганізмів, що мають подібні з ними морфологічні і деякі біохімічні властивості. Це так звані дифтероїди —С. ulcerans, C. pseudodiphtheriticae (Hofmani), C. xeroxis.

Стан антитоксичного імунітету до дифтерії в окремих осіб чи колективі оцінюється в РНГА з еритроцитарним діагностикумом. Якщо лікувальну сироватку не вводили, наростання титру антитіл у парних сироватках при підозрі на дифтерію (з інтервалом 1—2 тиж) розцінюють як позитивний результат.

Догляд. Госпіталізація на дифтерію хворих чи з підозрою на неї, а також бактерюносіїв є обов'язковою. Пацієнтів із дифтерією направляють до інфекційної лікарні, де розміщують в окремих палатах спеціалізованих лікувальних відділень або ізольованих боксах на 1—2 людини. У разі токсичної форми хворих транспортують тільки лежачи, а у відділення приносять на ношах.

Для хворого на дифтерію має велике значення фізичний і психічний спокій. Суворий ліжковий режим необхідний протягом від 7 днів (при локалізованих формах) до 6—7 тиж і більше — при токсичних формах, а у випадку розвитку дифтерійного міокардиту або паралічів — до повного видужан-ня. При токсичній дифтерії ліжкового режиму дотримуються дуже суворо: сестра слідкує, щоб хворий самостійно не повертався з боку на бік, не сідав. Хворих на ускладнену дифтерію забезпечують індивідуальним доглядом медичної сестри. Розширення режиму, особливо перше вставання з ліжка, повинно проводитися поступово і дуже обережно. У першу чергу це стосується хворих на міокардит — недотриман-ня режиму може спричинити зупинку серця та смерть. Хворим, що перенесли дифтерійний міокардит, забороняють значні фізичні навантаження принаймні протягом декількох місяців.

Приміщення для хворих на дифтерію має бути просторим та світлим, його треба добре провітрювати. При догляді за тяжкохворими з токсичними й геморагічними формами дифтерії ротоглотки потрібно турбуватися про підтримання чистоти у ротовій порожнині, глотці й носових ходах, звільняючи їх від некротичних мас,