слизу й плівок, що утворилися. Для цього проводять туалет ротоглотки (полоскання слабким дезінфек-ційним розчином, підігрітим до температури 38 °С, оброблення ватними тампонами, змоченими цими розчинами). Слід мати на увазі, що видалення дифтерійних плівок механічно (шпателем або пінцетом) завжди призводить до погіршення місцевого процесу й посилення загального токсикозу. Для полоскання й обробки слизових оболонок можуть бути використані такі розчини: перекис водню (1—2 столові ложки на 1 склянку води), 2 % розчин борної кислоти, 1—2 % розчин натрію гідрокарбонату, 0,05 % розчин калію перманганату тощо.
Після введення протидифтерійної сироватки медична сестра | повинна вести за хворим інтенсивне спостереження для надання невідкладної медичної допомоги у разі розвитку анафілактичного шоку або гострого набряку Квінке. За хворими встановлюють також ретельний нагляд для виявлення ознак крупу; утруднене дихання, "гавкаючий" кашель, утягування міжребрових проміжків, ціаноз, частий пульс. Такі пацієнти повинні напівсидіти в ліжку. Медична сестра має до приходу лікаря зробити дитині ванну чи гірчичне обгортання, приготувати інструменти для інтубації чи трахеотомії, шприци, глюкокортикостероіди для парентерального введення. При стенозі II і III ступеня пацієнтам дають кисень за допомогою носових катетерів або маски. Якщо хворому зроблено інтубацію або трахеотомію, біля нього повинна постійно бути досвідчена медична сестра. Потрібно уникати всього, що може зумовити неспокій хворого (це призводить до розвитку чи посилення стенозу). Маленьких дітей загортають із руками в простирадло або прибинтовують до рук лонгети, щоб вони не могли витягнути трубку за нитку. Якщо відбувається закупорювання її густим слизом або плівками, у хворого посилюються стенотичні явища, починає вислуховуватися клекотливе дихання. У таких випадках необхідно терміново викликати лікаря для вирішення питання про необхідність вилучення трубки, щоб прочистити її або усунути зовсім.
У разі різкого погіршення стану хворого необхідно перевести його для подальшого лікування до реанімаційного відділення. Транспортування хворих на дифтерію, ускладнену інфекційно-токсичним шоком, здійснюють на ношах з дещо опущеним узголів'ям, а при дихальній і серцево-судинній недостатності — напівсидячи. Під час транспортування продовжують заходи невідкладної допомоги.
При дифтерії очей, вух, статевих органів, ран застосовують місцеву терапію у вигляді крапель, примочок і мазей, що містять еритроміцин чи антибіотики тетрациклінової групи.
Під час догляду за хворим на дифтерію персонал повинен ретельно мити руки, користуватися масками-респіраторами, замінювати одяг у разі виходу з відділення, періодично проходити обстеження на носійство дифтерійної палички (мазки з носоглотки). Проводять поточну дезінфекцію. Обробці піддають білизну, постіль, іграшки. Для цього використовують 1—2 % розчин хлораміну, кип'ятіння або оброблення речей у парових чи пароформалінових камерах.
Дієта. У гострий період хвороби призначають стіл № 2, але їжа для хворих на дифтерію повинна бути рідкою або напів-рідкою, малими порціями, щоб якомога менше травмувати ротоглотку і глотку. Пацієнти під час годування знаходяться у положенні лежачи. При парезі м'якого піднебіння (поява гугня-вого голосу) хворого годують дуже обережно, не поспішаючи, малими порціями, щоб запобігти потраплянню Їжі в дихальні шляхи. При паралічі м'язів глотки, а в деяких випадках і при токсичних формах дифтерії з різким набряком шиї й стенозом стравоходу призначають харчування через зонд. Після зникнення загальних токсичних явищ та місцевих патологічних змін хворих переводять на дієту № 15.
Лікування. Лікувальні заходи при дифтерії у першу чергу повинні передбачати нейтралізацію й видалення з організму дифтерійного токсину, припинення його продукції, а також корекцію спричинених ним порушень різноманітних органів і систем.
Для нейтралізації токсину використовують кінську гіперімунну сироватку "Діаферм". Сироватку вводять за методом Безредки. Антитоксична сироватка нейтралізує тільки токсин, який циркулює в крові, і не впливає на фіксований у тканинах, тому її слід застосовувати якомога раніше у таких разових дозах: при катаральній і локалізованій формі — 20 000 МО, поширеній — ЗО 000 МО, при токсичній: І ступеня — 60 000 МО, II ступеня — 80 000 МО, Ш ступеня — 100 000 МО, при дифтерії гортані та дифтерії інших локалізацій — ЗО 000 МО. При токсичній дифтерії ротоглотки половину первинної дози протидифтерійної сироватки слід уводити внутрішньовенне (в ізотонічному розчині натрію хлориду у співвідношенні 1:10), іншу — внутрішньом'язово. При локалізованих формах дифтерії ротоглотки сироватку вводять одноразово, при токсичних формах — питання про повторні введення сироватки і її курсову дозу вирішують індивідуально.
При токсичній дифтерії II—III ступеня і гіпертоксичній формі, а також у випадку позитивної внутрішньошкірної й підшкірної проби серотерапію проводять обов'язково під захистом гормональних препаратів і внутрішньовенного введення 10 мл 10 % розчину кальцію хлориду, а іноді — під наркозом.
Для припинення продукції токсину збудником дифтерії застосовують антибіотики. Найефективнішими антибіотиками вважають пеніцилін (по 1 000 000 ОД внутрішньом'язово кожні 4 год.), еритроміцин (по 0,5 г 4 рази на добу), а також норфлок-сацин, гентаміцин і тетрациклін.
Усім хворим на тяжкі токсичні форми дифтерії призначають глюкокортикостероїди, а також 0,1 % розчин стрихніну нітрату (по 1 мл підшкірне двічі на добу протягом 2—3 тиж), проводять неспецифічну дезінтоксикацію організму (внутрішньовенне вводять 5 % розчин глюкози, реополіглюкін, 10 % розчин альбуміну).
При дифтерії гортані застосовують глюкокортикоїди (предні-золон — 60—120 мг на добу), антигістамінні препарати (1 % розчин димедролу, 2,5 % розчин піпольфену), седативні засоби (5 % розчин седуксену) і спазмолітики (2,4 % розчин еуфіліну, 0,1 % розчин атропіну, 5 % розчин ефедрину). При явищах гострої дихальної недостатності додатково внутрішньом'язово вводять літичну суміш (1 мл 1 % розчину димедролу, 1 мл 1 % розчину промедолу і 2 мл