Відзначають еректильну і торпідну фази шоку. Еректильна фаза шоку характеризується вираженим психомо-торним збудженням хворого, що відзначається на тлі централіза-ції кровообігу. Хворі можуть бути неадекватні, вони метушаться, кричать, хаотично рухаються, чинять опір обстеженню і лікуванню. Налагодити контакт з ними іноді буває надзвичайно важко. AT за цього стану може бути нормальним або близьким до нормаль-них величин, але тканинний кровообіг вже порушується внаслідок його централізації. Може відзначатись значне порушення дихан-ня, характер якого зумовлює характер травми. Еректильна фаза короткочасна і спостерігається рідко.

У торпідній фазі розрізняють чотири ступені тяжкості. Під час їх діагностики інформативним є шоковий індекс Альдговера — від-ношення частоти пульсу до величини систолічного AT.

Схема терапії геморагічного і травматичного шоку

1. Негайна зупинка зовнішньої кровотечі: накладання щільної асептичної пов'язки, туга тампонада, джгут, накладання затиска-ча або лігатури на відкриту судину, що кровоточить, підвищене положення нижніх кінцівок. Під час внутрішньої кровотечі — холод на уражену ділянку.

2. Забезпечення прохідності дихальних шляхів, усунення кисне-вої недостатності шляхом інгаляції кисню крізь носовий катетер або лицьову маску, а за наявності показань — ДШВЛ або ШВЛ. У разі зупинки кровообігу — зовнішній масаж серця;

3. Пункція або катетеризація вени і струминна інфузія поліглю-кіну, реополіглюкіну, желатинолю, альбуміну або протеїну, натрію гідрокарбонату.

4. Для усунення больового синдрому використовують найпрос-тіший і ефективний метод — внутрішньовенне введення анальгетиків. Внутрішньом'язове або підшкірне їх уведення, як і введення ін-ших лікарських препаратів, менш ефективне, тому що під час по-рушення гемодинаміки вони погано всмоктуються і ефект їхньої дії передбачити неможливо. Використовують ненаркотичні і нарко-тичні анальгетики (по 1—2 мл 1 % розчину морфіну гідрохлориду або но 1—2 мл 1—2 % розчину промедолу чи по 2—4 мл 50 % розчину анальгіну). Початкова доза наркотичних анальгетиків у ос-лаблених хворих має бути зменшена на 50 %. Це зумовлено тим, що їх внутрішньовенне введення може зумовити пригнічення ди-хання, нудоту і блювання. Щоб запобігти виникненню побічних ефектів і посилити вплив анальгетиків, їх доцільно вводити разом з седативними препаратами (5—10 мг сибазону), антигістамінними засобами — 10—20 мг супростину, димедролу, натрію оксибутиратом (20—40 мг/кг).

Наркотичні анальгетики не вводять до встановлення діагнозу хворим з черепно-мозковою травмою та ушкодженням внутрішніх органів!

В останньому випадку хворому забороняється вживати їжу та пити воду. Істотним компонентом знеболювання на догоспітально-му етапі є адекватна іммобілізація ушкодженої частини тіла хво-рого, яку виконують до моменту перекладання його на ноші після введення анальгетиків.

За наявності у потерпілих відкритих або закритих переломів трубчастих кісток без масивного розтрощення м'яких тканин слід провести анестезію місця перелому.

5. У разі виникнення шоку, що супроводжується критичним по-гіршенням гемодинаміки, використовують більші дози глюкокортикоїдів (1000—15000 мг гідрокортизону, 200—300 мг преднізолону, 30—40 мг дексаметазону). Вони характеризуються адреноблокуючим впливом, зменшують загальний периферичний опір, збільшу-ють серцевий викид, стабілізують лізосомальні мембрани.

Препарати, що спричиняють звуження периферичних судин (норадреналіну гідротартрат, мезатон, ефедрину гідрохлодид, орци- ;: преналіну сульфат), застосовують тільки в термінальних фазах шоку після поповнення ОЦК. Більш обгрунтоване призначення дофаміну, який у мікродозах — 2 мкг/(кг-хв. — розширює ниркові, коронарні, мезентеріальні, мозкові судини, збільшує скоротливість міокарда і нормалізує діурез. Діуретичний вплив препарату зумов-лений не тільки поліпшенням перфузії нирок, але й натрійуричною дією, синергічною з такою фуросеміду. Необхідно застерегти від швидкого введення препарату, тому що може виникнути спазм судин.

В умовах стаціонара продовжують інтенсивну терапію: прово-дять трансфузію крові, стимулюють діурез, здійснюють катетериза-цію сечового міхура.

6. Обов'язковим заходом є зігрівання хворого всіма можливи-ми засобами.

7. Урахування погодинного діурезу під час шоку є обов'язковим заходом. Це зумовлене тим, що олігурія є ранньою вірогідною оз-накою шоку, а відновлення діурезу (30—50 мл/год) свідчить про відновлення кровотоку. Для поліпшення діурезу у разі низького ЦВТ використовують манітол або сорбітол (по 0,5—1 г/кг 20 % розчину, після відновлення ОЦК — фуросемід (по 1 мг/кг).

Оперативне втручання у хворих, що перебувають у стані шоку, виконують тільки за життєвими показаннями (внутрішня профузна кровотеча, масивний гемо- і пневмоторакс).

Протиправцеву і протигангренну сироватки вводять тільки піс-ля стабілізації гемодинаміки.

8. Під час геморагічного і травматичного шоку може виникнути тяжка ГДН, зумовлена розвитком «шокових легень» і ДВС-синдромом, тому необхідно проводити профілактику і лікування цих ус-кладнень.