лікування) і компенсаторну регідратацію (корекція втрат води й електролітів, що продов-жується). Регідратація розглядається як реанімаційний захід. Протягом перших 5 хв у хворого необхідно визначити часто-ту пульсу і дихання, артеріальний тиск, масу тіла, взяти кров для визначення відносної густини плазми крові, гематокриту, вмісту електролітів, а потім почати струминне введення сольового розчину.
Обов'язковою умовою ефективності регідратаційної терапії є вирішення трьох питань: які розчини, в якому об'ємі і як слід уводити хворому. Для лікування використовують різноманітні полііонні розчини. Найефективніший розчин "Квартасоль", що містить віл апірогенної води, 4,75 г натрію хлориду, 1,5 г калію хлориду, 2,6 г натрію ацетату і 1 г натрію гідрокарбонату. Можна використовувати й інші поліюнні розчини: "Трисоль" — натрію хлориду 5 г, натрію гідрокарбонату 4 г, калію хлориду 1 г на 1 л води; "Ацесоль" — натрію хлориду 5 г, натрію ацетату 2 г, калію хлориду 1 г на 1 л апірогенної води. Крім наведених розчинів, можна застосовувати "Хлосоль", "Рінгер-лактат", "Лактосоль".
Полііонні розчини вводять внутрішньовенне (їх попередньо підігрівають до +38...+40 °С) зі швидкістю при II ступені — 40 — 48 мл/хв, при тяжких і дуже тяжких формах (III—IV ступінь) починають введення розчинів зі швидкістю 80— 120 мл/хв. Об'єм регідратації визначають за вихідними втратами рідини, що розраховують за ступенем зневоднення і масою тіла, клінічною симптоматикою і динамікою основних клінічних показників, що характеризують гемодинаміку. Протягом 1— З год проводять первинну регідратацію. Після введення 2 л розчину подальші введення проводять повільніше, поступово зменшуючи швидкість до 10 мл/хв.
Уведення розчинів є вирішальним у терапії тяжкохворих. Серцеві засоби в цей період не показані, а введення пресорних амінів (адреналін, мезатон тощо) протипоказане. Здебільшого через 15—25 хв після початку введення розчинів у хворого визначають пульс і артеріальний тиск, а через ЗО—45 хв зникає задишка, зменшується ціаноз, теплішають губи, з'являється голос. Через 4—6 год стан хворого значно поліпшується. Він починає самостійно пити. За цей час об'єм уведеної рідини звичайно складає 6—10 л. Додатково хворим призначають оротат калію або панангін по 1—2 таблетки 3 рази на добу, 10 % розчин ацетату або цитрату натрію по 1 столовій ложці З рази на добу.
Для підтримання досягнутого стану, проводять постійну корекцію втрат води й електролітів. Вводити потрібно таку кількість, яку хворий втрачає з випорожненнями, блюванням, сечею, крім того, враховують, що за добу доросла людина випаровує з диханням і через шкіру 1—1,5 л рідини. При появі пірогенної реакції (озноб, підвищення температури тіла) введення розчину не припиняють. До розчину додають 1 % розчин димедролу (1—2 мл) або піпольфен. При різко виражених реакціях призначають преднізолон (ЗО—60 мг на добу). Інше ускладнення — розвиток флебітів і тромбофлебітів вен, через які здійснюють інфузію розчинів. Виникнення флебітів пов'язано з утворенням пролежня вени, спричиненого тривалим тиском ін'єкційної голки. Тому для тривалих інфузій необхідно користуватися судинними катетерами.
Хворим зі зневодненням І, а іноді й II ступеня, у яких немає блювання, можна проводити регідратацію перорально. Для цього використовують ораліт (регідрон) такого складу: натрію хлориду — 3,5 г, натрію гідрокарбонату — 2,5 г, калію хлориду — 1,5 г, глюкози (поліпшує абсорбцію електролітів у тонкій кишці) — 20 г на 1 л перевареної питної води.
Антибіотики, що є додатковим засобом, скорочують три-валість клінічних проявів холери і прискорюють очищення організму від вібріонів. Призначають тетрациклін по 0,3—0,5 г через 6 год протягом 5 днів. У разі стійкості штамів до тетра-цикліну можна проводити лікування левоміцетином по 0,5 г через 6 год протягом 5 днів або фурадоніном по 0,1 г через 6 год протягом 5 днів.
