Етика взаємовідносин лікаря та хворого

Міжособистісні стосунки між лікарем та хворим бу-дуються за принципом практичної взаємодовіри, адже довіра як морально-психологічна категорія визначає ставлення як до дій іншої особи, так і до себе самої, ґрунтується на переконанні, що діє ця особа правиль-но, їй притаманні сумління і чесність. Довіра є обо-в'язковим компонентом у діяльності будь-якої соціаль-ної групи, в якій люди спілкуються і мають тимчасові чи постійні цілі. Такими цілями у взаємовідносинах лікаря та хворого є успіхи у лікувальному процесі.

Взаємовідносини лікаря і хворого — це не просто обмін інформацією, це — частина лікування.

Усе розмаїття підходів до співробітництва лікаря та хворого складається із чотирьох головних компонен-тів: а) підтримки; б) розуміння; в) поваги; г) співчуття.

Підтримка — одна із найважливіших умов пра-вильних взаємин лікаря і хворого. Підтримка у цьому випадку означає прагнення лікаря бути корисним для хворого. Одначе це не означає, що лікар повинен взяти на себе всю відповідальність за стан здоров'я і настрій хворого. Тут повинні допомагати й сім'я та близькі друзі хворого. Однак головні ресурси, віро-гідно, приховані у самому хворому. Їхнє повне роз-криття й використання стане можливим, якщо хворий усвідомить: лікар прагне допомогти, а не намагається примусити. Таким чином, лікар відповідає за мораль-ну підтримку хворого - тобто активізує роль хворого у лікувальному процесі.

Розуміння хворого з боку лікаря — це підґрунтя, на якому закріплюється довіра, адже хворий переко-нується, що його скарги зафіксовані у свідомості лі-каря і він їх активно осмислює. Розуміння може бути виражене і невербальним шляхом: поглядом, кивком голови тощо. Тон та інтонація здатні демонструва-ти як порозуміння, так і відстороненість, незацікав-леність. Якщо хворий переконується у нерозумінні і небажанні зрозуміти, то він автоматично перетворю-ється з помічника лікаря на його супротивника. Не-виконання лікарських рекомендацій (і, як наслідок цього — відсутність ефекту від лікування) може бути єдиною ознакою того, що хворий не впевнений у заці-кавленості лікаря його конкретним випадком, у бажан-ні лікаря вникнути в ситуацію і розібратися профе-сійно. Взаємини лікаря і хворого заходять у безвихідь.

Повага передбачає визнання цінності хворого як індивіда і серйозності його тривог. Ідеться не тіль-ки про згоду вислухати людину, головне — проде-монструвати, що її слова є вагомими для лікаря: не-обхідно визнати значущість подій, які мали місце в житті хворого, і особливо тих, що становлять інтерес з погляду лікаря-професіонала.

Щоб продемонструвати повагу, необхідно ознайо-митися з умовами життя хворого якомога ґрунтовні-ше, щоб спілкуватися з ним як з особистістю, а не лише як із носієм певної хвороби. Часто все, що вимагається від лікаря, — це активно проявити за-цікавленість. Важливі прості речі, приміром, швид-ко запам'ятати ім'я і прізвище хворого. Невербальне спілкування здатне як закріпити довіру до лікаря, так і зруйнувати її. Якщо дивитися хворому в очі і сидіти поряд з ним, то він відчує, що його поважають. По-стійно переривати розмову з хворим або самому вес-ти у його присутності сторонні розмови — означає продемонструвати неповагу до нього.

Співчуття — ключ до співпраці між лікарем та хво-рим. Необхідно вміти поставити себе на місце хворо-го, подивитися на світ його очима. Співчуття — це певною мірою своєрідна екранізація (поглинання) почуттів іншого на свою духовну сферу. Співчува-ти — значить відчувати іншого всім своїм єством. Спів-чуття починається з факту нашої присутності, інколи мовчазної, з очікування, коли хворий заговорить.

Лікар повинен терпляче слухати хворого, навіть коли він повторюється, давати можливість обговорю-вати причини і наслідки хвороби, його майбутнє. Співчуття можна висловити досить просто, поклав-ши руку на плече хворого, що створює певний пози-тивно-емоційний настрій, на якому можна будувати взаємодовіру. Одначе таке ставлення до хворого зов-сім не означає "панібратства" або "вседозволеності". Певна "дистанція" (непомітна для хворого) між ліка-рем та хворим повинна завжди витримуватися, що на певному часовому відрізку взаємин (коли хворий забажає використати добрі стосунки з лікарем у сво-їх недобропорядних цілях) буде гарантувати лікарю збереження свого авторитету й гідності та створюва-тиме сприятливі умови для "відступу" і надійної "обо-ронної позиції.

Налагоджені стосунки лікаря і хворого не тільки цілющі самі по собі, вони посилюють і полегшують вплив інших лікувальних процедур. Наприклад, від цих взаємовідносин часто залежить дисциплінованість хворого, тобто готовність виконувати лікарські реко-мендації. Бажання співпрацювати зі своїм лікарем створює своєрідну платформу для бажання хворого змінити спосіб життя.

Перша категорія — це хворі, які не хочуть {співпрацювати з лікарем. Впізнати такого хворого, який скептично настроєний стосовно лікарів і ме-дицини в цілому, зовсім не важко, але уникнути його негативної або оборонної реакції значно складніше. Це добре знають студенти-медики і лікарі швидкої медичної допомоги: у перших хворі вбачають себе у ролі "піддослідного кролика", а у других — у ролі "футбольного м'яча", який бажають "відфутболити" до будь-якого лікувального закладу, аби позбавити себе зайвого "головного болю" від їхніх численних скарг і нарікань.

І перші, і другі змушені вислуховувати від хворих такі "крилаті" вислови, як: "Не люблю я ходити до лі-карів", "Відліків — одна шкода", "Я лікарям не вірю".

Друга категорія — це хворі, які мають далекі від лікування цілі. Цих хворих важко розпізнати, адже вони, на відміну від перших, уміють створювати хибне враження про плідну співпрацю; мають цілком пристойний вигляд і нібито повністю довіряють ліка-рям. Одначе ця категорія хворих, хоч на перших порах і найбільше вихваляє своїх лікарів, постійно робить їм компліменти,