Щодо обставин, за яких виникають різноманітні ситуації, то перший тип ситуацій — це випадки, коли хворий своїми словами і вчинками намагається схи-лити лікаря на свій бік до виступу проти членів своєї сім'ї.

У даній ситуації лікар стає зброєю, яку хворий на-магається використати проти своїх близьких. Хворий може прямо попросити лікаря втрутитись у домаш-ній конфлікт. Такі прохання слід розцінювати як сиг-нал, що передрікає небезпеку.

Другий тип ситуацій, у яких можливе зловживан-ня довірою лікаря, — коли хвороба або нездоровий спосіб життя дають хворому певну користь. Іншими словами, хворобливий стан надає йому певну перевагу, і він намагається за будь-яких обставин підтримувати цей стан.

Користь хворий може вбачати у підвищеній увазі до своєї персони з боку оточуючих, у меншій відпові-дальності за свої вчинки, в ухилянні від домашніх обов'язків, у деяких пільгах, передбачених законом. Хворому хочеться бути хворим, він уже ввійшов у цю роль, і тепер це потрібно довести або підтвердити офіційно. І тут він використовує всі ймовірні засоби, у тому числі й довірливі стосунки з лікарем.

Водночас згадані вище типи деструктивної взаємо-дії хворого з лікарем характеризується тим, що пове-дінка хворого мало змінюється з часом, отже, й лікар з часом часто переживає розчарування, відчуваючи власну безпорадність.

Нарешті, ще один досить рідкісний тип людей, не здатних до плідної співпраці з лікарем. Їх можна назвати конфліктними пацієнтами, їм усе не до впо-доби: і порядки в лікарні, і харчування, і лікування, і нарешті, самі лікарі. В усьому вони вбачають пору-шення існуючого законодавства. А тому стають постій-ними кореспондентами різних відомств та міністерств, у тому числі правоохоронних (міліція, прокуратура, суди тощо). Починаються перевірки, надходять судо-ві позови і т. ін. Усе це призводить до психоемоцій-ної напруги, колосального витрачання часу на перевір-ки різними авторитетними комісіями тощо. І нарешті, якщо такі процеси затягуються, лікар втрачає спокій, "рівновагу" і навіть репутацію. Хворі ж продовжу-ють "успішно боротися", затягуючи у свої "тенета" все нові й нові "жертви".

Цікаво, що такі хворі переважно не важкі у ме-дичному плані. У більшості з них мають місце функ-ціональні розлади (невроциркуляторна дистонія, дискінезії внутрішніх органів і т. ін.). Такого типу хво-рих слід відрізняти від тяжкохворих, які покладають на медицину нереалістичні надії і неодмінно відчува-ють глибоке розчарування, коли стикаються з досить скромними результатами лікування.

Таких хворих часто по-людськи можна зрозуміти і їм поспівчувати. Але й тут виникають подібні проблеми — скарги, нарікання тощо. Вихід для лікаря лише один-єдиний — добросовісно виконувати свої про-фесійні обов'язки, робити все можливе, щоб змен-шити страждання хворих. І адміністративні перевір-ки не будуть приносити неприємностей, коли лікар чітко оформив медичну документацію.

Існує ще категорія хворих, з якими просто важко. Їх умовно поділяють на такі типи: наполегливо-ви-могливі, нав'язливі та хронічно невдоволені.

Наполегливо вимогливі вміють обґрунтувати свої найабсурдніші вимоги. В'язкі користуються медич-ною допомогою настільки інтенсивно, що виклика-ють роздратування й досаду. Хронічно невдоволені доводять лікарів до розпачу своїми повідомленнями про неефективність використаного лікування. Важли-во не сплутати наведені вище типи хворих із зовсім іншими категоріями "важких" хворих, яким дійсно важко встановити діагноз через атиповий перебіг хвороби.

Незважаючи на те що згаданий вище тип хворих зустрічається рідко, сила їхнього впливу на лікаря може бути неадекватною, якщо він не вміє правиль-но поводити себе з ними. Наполегливі, нав'язливі або вічно невдоволені люди здебільшого виклика-ють негативні емоції не тільки у лікарів, але й у всіх оточуючих.

Розглянуті вище довірливі стосунки з хворими безсумнівно відіграють суттєву роль у лікувально-ді-агностичному процесі. Одначе у деяких випадках ці стосунки заважають лікарям об'єктивно оцінити си-туацію і правильно зрозуміти події. Через високий ступінь довіри до хворого можна не помітити нарко-манію, медикаментозну залежність або той факт, що хворий ще лікується у іншого лікаря і виконує всі його рекомендації, які водночас суперечать вашим. І все ж таки здатність встановлювати і підтримувати до-вірчі стосунки — часто найголовніша властивість лі-каря, яка спонукає людей звертатися до нього по до-помогу.

А як же бути із сумнівами, що постійно виника-ють як у лікарів, так і у хворих? Ділитися сумнівами нелегко. Хворі можуть вимагати від лікаря повної яс-ності, сподіваючись перекласти на нього відповідаль-ність як за прийняття рішення, так і за кінцевий ре-зультат. Лікарі також не завжди із задоволенням роз-повідають хворим про свої сумніви, надаючи перевагу традиційному методу — заперечувати невизначеність і претендувати на знання істини в останній інстанції. Або ж навпаки, невизначеність може пригнічувати лікарів настільки, що вони відмовляються від чітких рекомендацій або зовсім їх не дають, перекладаючи прийняття рішення і всю відповідальність за резуль-тати лікування на плечі хворого.

Відтак, як писав свого часу Ослер: "Медицина — це наука про невизначеність і мистецтво ймовірності".

Імовірність правди водночас означає і ймовірність помилки. Сучасні лікарі все більше починають розумі-ти, що невизначеність є невід'ємною частиною їхньої діяльності. Невизначеність можна виміряти, зменши-ти, схарактеризувати, але неможливо її позбутися. Згідно з давньокитайською мудрістю, "сумніватися незручно, бути впевненим — смішно". Першочергове завдання сучасних лікарів — навчитися визнавати існу-вання невизначеності й примиритися з нею. Головне тут — вміти правильно поділитися сумнівами з хворим, щоб не викликати у нього страху та недовіри. У наш час, коли лікарі приймають рішення разом із хворими, вони повинні також ділитися своїми сумнівами.

Невизначеність — один із неприємних аспектів