Однією з них є надмірне обстеження. Лікарі бажають впоратися з власною невпевненістю та ви-правдати свої сумніви шляхом призначення все нових та нових діагностичних тестів, кожен з яких мав би прояснити ситуацію. Оскільки повна ясність у прин-ципі не буває можливою, теоретично можна виправ-дати безліч таких уточнень.

Іншою помилкою лікаря може стати надумана ясність, що є результатом маскування невизначенос-ті і тим самим замовчування факту її існування. У цьому випадку лікар використовує надумані діагнос-тичні терміни й схеми лікування, часом така надума-ність стає корисною, особливо коли необхідно "пе-рестрахуватися", наприклад, у випадках зараження небезпечною венеричною хворобою. Одначе в інших випадках така штучна визначеність може завести в безвихідь. Прикладом цього можуть бути такі невизначені терміни, як "вірусна інфекція", "криптогенний сепсис", які не дозволяють ні визначитися з прогно-зом, ні призначити необхідне лікування.

А тому у деяких випадках необхідно поділитися з хворим своїми сумнівами, але такими сумнівами, котрі б не паралізували волю до дії. Адже спрямову-ючи свій потужний моральний потенціал на духовну сферу хворої людини, сам лікар стає ефективним за-собом для відновлення, підтримки її духовних і фі-зичних сил. Поділитися сумнівами зовсім не означає передати іншому свій страх. Парадоксальним чином розподілу відповідальності й сумнівів сприяє співчут-тя, а не протидія нереалістичному прагненню хворого до повної ясності.

Розглянемо ще один аспект сучасних взаємовід-носин лікаря і хворого — дізнаватися й говорити правду. Внутрішня цензура, суспільна думка і соці-альні табу накладають обмеження на все, що людина хоче повідомити і здатна вислухати в повсякденному житті. Отже, ці умовності дозволяють повідомляти ли-ше часткову правду. Медицина — це сфера, якій доз-волено обговорювати найінтимніші секрети хворих, і лікар має право чекати на них відвертої відповіді. Вище було сказано, як внутрішня цензура і соціальні обмеження впливають на можливості лікаря збирати анамнез у хворого. А тому, у свою чергу, буває ще важче сказати самому собі правду про своє самопо-чуття або про причини хвороби.

Як дізнатися правду від хворого? Довірливі вза-ємини лікаря з хворим забезпечать такий рівень "від-критості", коли хворий може зізнатися щодо своїх іс-тинних відчуттів та мотивів поведінки. Якщо ж він що-небудь приховує, то лікар зазвичай може це помі-тити: коли слова не відповідають невербальним сигна-лам і об'єктивним даним.

Водночас хворі також мають право почути правду від лікаря.

Це одна із складних, болісних тем лікарської етики. Вона розробляється головним чином самими медика-ми й називається медичною деонтологією.

Оскільки медична етика в різних країнах форму-ється під сильним впливом національно-культурних традицій, не існує однозначної відповіді на запитан-ня: чи слід говорити хворому правду про його стан, неминучість трагічного результату і т. ін.

Оскільки у колишньому тоталітарному суспільстві безплатна медицина була найважливішим аргументом на користь соціалізму, то відповідно на таких засадах і формувалася психологія людей: медицина може все, і лікарі зобов'язані докласти всіх зусиль, щоб виліку-вати хворого, незважаючи на труднощі, а якщо це необхідно, то й на власні інтереси.

А тому в суспільстві було прийнято вважати, що лікар не повинен говорити хворому про його страшну недугу, неминучість смерті. Навпаки, лікар зобов'я-заний усіляко підтримувати надію на видужання, щоб не додавати до фізичних страждань людини ще й страждання моральні.

Такі самі методологічні підходи до проблеми від-вертості лікаря й пацієнта залишились і в перехідний період розвитку нашої держави. І клінічна практи-ка — підтвердження цьому: найбільше скарг у різ-ні інстанції надходить у випадках, коли лікарі надто вже відверті з хворими та з їхніми близькими ро-дичами.

У деяких західних країнах, навпаки, лікар зобо-в'язаний повідомити пацієнтові всю правду про стан його здоров'я, в тому числі й про можливість загибе-лі та час, який, імовірно, ще проживе хворий. Він у цей час може завершити всі свої земні справи: роз-порядитися спадщиною, сплатити борги, подбати про сім'ю, приготуватися до неминучого, виконавши ре-лігійні обряди, якщо це віруючий, і т. ін.

Автори не віддають переваги тому чи іншому під-ходу до цього болісного питання медичної етики, але слід зауважити, що говорити правду про істинний стан хворого і його перспективи не варто. Можливо, це навіть гріх, коли про такий великий дар природи, як життя, можна так спокійно говорити. Адже всім відомо, що надія помирає останньою. А сказавши всю правду хворому про його невиліковну хворобу, ви свідомо знищуєте цю надію, а з нею й усі внут-рішні резерви самозахисту від хвороби, які ще зали-шились у хворого. Клінічна практика засвідчує про випадки самовиліковування від тяжких недуг, коли традиційна медицина була безпорадною. І тут вирі-шальну роль відіграла віра хворого (отримана від самонавіювання або від авторитетного лікаря) у вилі-кування.

Повне усвідомлення сказаного вище можливе ли-ше тоді, коли сам лікар потрапляє на ліжко хворого. І тут усі знання, практичні навички і беззаперечна ло-гіка поступаються навіть уявній надії, яка жевріє в душі. І він чіпляється, як за соломинку, за будь-яке слово, сказане його колегою. Де поділися та впевне-ність, "залізна логіка", що були притаманні йому, ко-ли вирішувалася чужа доля? Все кудись поділося, за-лишився лише інстинкт самозбереження. Ось у такій іпостасі ми інколи виступаємо, забувши головну за-повідь: підхід до хворого, якого лікуємо, повинен бути такий самий, як до себе.

Перш ніж призначати хворому лікування, потріб-но запитати