На превеликий жаль, медичні навчальні заклади не давали та й не дають знань із найвизначніших пи-тань медичної етики. Адже відомо, що у такій тонкій сфері людської діяльності, як медицина, можна при-тягти до відповідальності за певні моральні вчинки лише в тому разі, коли сам звинувачений знає про їхнє існування. А для цього спочатку потрібно спро-бувати його навчити, що дозволяється говорити у присутності хворого, а що ні. Тут, можливо, справа навіть не у знаннях, а в людяності й порядності. Ось два приклади. Заходить у палату тяжкохворого ліка-ря професор із супроводом — лікарів-ординаторів, завідувача відділення, студентів, формально запитав-ши про самопочуття хворого, він у присутності колег вдається до розгляду питань щодо віддаленого про-гнозу захворювання, можливих ускладнень тощо. Уявіть собі, який душевний біль такими, з дозволу сказати, умовиводами наносить він своєму колезі? І чи має вже тут якесь значення його професійна підго-товленість, коли елементарна професійна культура відсутня? Чи можуть йому стати у пригоді знання з медичної етики? Напевно, ні. Інший (протилежний) випадок: під час вечірньої зміни у цю саму палату заходить молодша медична сестра (санітарка), проста сільська жінка, і вже з порога разом з радісним при-вітанням наголошено заявляє, що хворий сьогодні виглядає значно краще, ніж учора. І хворому після таких слів дійсно стає краще. Ось де внутрішня куль-тура, ось де еліксир здоров'я! І не потрібні їй знання з етики, бо в неї природний, воістину Божий, дар — уміння творити людям добро.

Лікар, який повідомляє хворому необхідну правду, повинен дати і надію.

Допомагати хворому дивитися правді у вічі, але не втрачати надії на краще — одне із найважчих і най-важливіших завдань.

Погані новини повідомляти важко. Головне тут — визначитись, яку частину правди сказати хворому за одне відвідування. Зазвичай реакція й запитання хворих дають зрозуміти, яку правду вони хочуть по-чути. Її дають у малих дозах, хоча в деяких західних країнах намагаються з часом повідомити хворим усю правду.

Нарешті, звернімо увагу на такий момент: говори-ти правду вважається звичним для хворого стосовно лікаря і навпаки. Однак важливіше для лікаря — це сказати правду самому собі, тобто зізнатись у своїх недоліках і визначити свої можливості. Уміння вста-новлювати межі можливого й ефективно розподіляти свої сили дуже важливе для лікаря.

У клінічній медицині дедалі частіше зустрічаються ситуації, коли переконання лікаря і хворого не збіга-ються. Непримиримі суперечності виникають, на-приклад, коли лікар відмовляється призначити ліку-вання, котрого вимагає хворий, або коли хворий ка-тегорично відмовляється виконувати рекомендації лікаря. Лікар має повне право не призначати потен-ційно загрозливого лікувального методу, не виконати прохання призначити наркотики, припинити на про-хання хворого обстеження навіть до встановлення клінічного діагнозу. Лікарі давно навчились ужива-тися з хворими, зважати на їхні поради. Тепер вчать-ся працювати з хворими, які не просто висловлюють прохання, але й видають накази. Якщо є вибір, то по-винен обирати хворий, але часом лікар змушений ка-тегорично сказати "ні".