Особливості ін'єкції залежно від місця її проведення.

1. Ін'єкції в сідниці. Хворий лежить на животі. Медична сестра відмічає місце вколювання — це є зовнішній верх-ній квадрант сідниці, тобто ділянка сідничного м'яза на пе-рехресті вертикальної лінії, що йде посередині сідниці, та горизонтальної лінії, проведеної на 2 пальці нижче гребінця клубової кістки. У цій ділянці не проходять великі судини та сідничний нерв. У цьому місці лівою рукою медична сестра розтягує шкіру. Різким рухом правої руки вколює голку перпендикулярно шкірі на глибину 5 см, а при великій товщині підшкірної основи навіть глибше.

2. Ін'єкції в стегно. Хворий лежить на спині. Місцем ін'єкції є зовнішня або внутрішня частина верхньої або середньої третини стегна. Шкіру та підшкірну основу за-хоплюють у велику зморшку. Голка має бути спрямована дещо навскіс. Для цього шприц треба тримати, як ручку при письмі. Ці умови потрібно дотримувати, щоб голка не потрапила в окістя або кістку.

3. Ін'єкції в міжлопаткову або підлопаткову ділянку (дельтовидний м'яз). Хворий сидить на стільці з випрям-леною спиною та притиснутим до стільця лівим або пра-вим боком. Руку на боці ін'єкції слід опустити та відвести назад; при цьому відповідна лопатка відходить від задньої З поверхні грудної клітки, утворюючи невелику западину. Голку вколюють на глибину 5—6 см паралельно поверхні спини, зовні від хребта.

Можливі ускладнення внутрішньом'язових ін'єкцій

1. Утворення інфільтратів, що може бути пов'язане з порушенням правил асептики та спричинити виникнення абсцесу. Щоб запобігти цьому ускладненню, перед ін'єкцією місце вколювання голки слід пропальпувати. При винайденні інфільтрату, що утворився внаслідок проведення попередніх ін'єкцій, треба одразу застосувати такі лікувальні процедури: відтягуючі — нанести на місце інфіль-трату йодну сітку, накласти напівспиртовий зігріваючий компрес або компрес з троксевазинової чи гепаринової ма-зі; фізіотерапевтичні озокеритні аплікації, струм УВЧ, уль-трафіолетове випромінювання.

2. Поломка голки. Звичайно це буває у місці її переходу в канюлю. Може статися внаслідок дефекту голки або грубого виконання маніпуляції. При цьому ускладненні по-трібне оперативне втручання.

3. Ушкодження нервових стовбурів внаслідок непра-вильного вибору місця ін'єкції. Це небезпечне ускладнення може призвести до розвитку парезів та паралічів.

Венепункція

Венепункцію — проколювання периферичних вен — ви-конують з метою введення у вену медикаментозних засобів у незначній кількості — до 20—50 мл (внутрішньовенне впорскування), необхідної лікувальної рідини в значній кількості — 200—500 мл і більше (внутрішньовенне пере-ливання, або інфузія).

Шляхом венепункції беруть кров з вени для досліджен-ня (біохімічного, імунологічного, мікробіологічного), з ме-тою кровопускання, переливання крові іншій особі, для ви-готовлення аутовакцин, проведення аутогемотерапії.

Для виконання венепункції застосовують шприц ємкі-стю 10—20 мл, голку довжиною 4—6 см з коротким зрізом (у деяких голках для зручності маніпулювання є рукоятка з шорсткою поверхнею у виїмках для пальців та з пласкою нижньою поверхнею, що ковзає по шкірі при вколюванні), гумовий джгут довжиною 20—30 см, спирт, ватні тампони.

Звичайно місцем венепункції є ліктьовий згин, де добре видно розгалуження вен, що контуруються під шкірою, підшкірні вени тильної поверхні кисті, стоп. Тра-пляються випадки, коли знайти вену важко. Таке буває при різкому падінні артеріального тиску (колапс, шок), глибокому заляганні вени, при надмірно розвинутій під-шкірній основі. Якщо периферичну вену знайти неможливо, вдаються до оперативного шляху її знаходження та розти-ну — так званої венесекції.

При виконанні венепункції хворий повинен перебувати у положенні лежачи, бо іноді під час цієї маніпуляції хворі непритомніють. Якщо хворий може сидіти, то венепункцію виконують на спеціальному столику. Хворий вкладає на цей столик передпліччя, максимально розігнуте в ліктьовому згині, згинальним боком доверху. Під розгинальну частину ліктьового суглоба підкладають тверду клейончату подушку з піском (розміром 30X40 см), обгорнену руш-ником.

На передпліччя на 5—6 см вище ліктьового згину на-кладають гумовий джгут. Під джгут підкладають марлеву серветку (щоб запобігти защемленню шкіри) і джгут за-в'язують таким чином, щоб його можна було легко роз-в'язати лівою рукою. Ступінь стискання кінцівки джгутом має бути таким, щоб спинити течію крові тільки у відвідних венах, і ні в якому разі не в артеріях.

Треба знати, що після накладання джгута слід переві-рити наповнення пульсу і, якщо він стає слабкішим або не пальпується, ступінь стискання кінцівки зменшити

Якщо плече стиснуте джгутом належним чином, то роз-галуження вен, особливо біля ліктьового згину, набухають та напружуються, ще можна побачити або виявити паль-пування. Трапляється, що вени залягають досить глибоко і звичайне накладання джгута не приносить успіху. Тому удаються до таких засобів: хворий повинен протягом де-якого часу потримати руку в вертикальному положенні кистю донизу, кілька разів енергійно стиснути та розтис-нути кулак; нерідко також допомагає енергійне розтиран-ня згинальної поверхні передпліччя.

Щоб зафіксувати вену та зменшити її рухливість, треба пальцями лівої руки дещо натягнути шкіру в ділянці лік-тьового згину. Можна скористатися природною фіксацією вени у місці злиття двох гілок плечової вени, вколюючи голку в вершину кута, утвореного ними.

Місце ін'єкції обробляють стерильним тампоном, змо-ченим у спирті. Вколювати голки можна двома способами: голкою без шприца і /голкою, що насаджена на шприц. Напрямок голки при "проколюванні — за течією крові, голки має бути повернутою зрізом догори під гострим кутом до поверхні шкіри. Проколювання вени виконують у 2 етапи.

Перший етап. Рішучим ко-ротким рухом проколюють шкіру на незначну глибину так, щоб при потребі, просу-ваючи голку в тому самому напрямку, потрапити до -вени. Якщо таким чином не вдаєть-ся одразу потрапити у вену, то після проколювання шкіри та фіксації