Багато хворих під час нападу болю відчувають страх смерті. Треба розсіяти це відчуття не тільки медикаментами, але й психотерапевтичними засо-бами. Необхідно приділити увагу рідним хворого (постраждалого), заспокоїти їх, але не давати яки-хось гарантій щодо подальшого стану. Невдало вжиті слова можуть спричинити ятрогенне захво-рювання, зумовити гіперболізоване уявлення про тяжкість раптового захворювання або про існуван-ня у пацієнта нового захворювання, що не було ви-явлено лікарем. У таких хворих часто існують на-в'язливі побоювання, страх смерті, перебільшення больового синдрому, дратівливість, канцерофобія. Такі вирази, як «Вам негайно слід лягати в лікар-ню», «справи дуже серйозні», «Ваше захворюван-ня нелегко вилікувати», «хворіти Вам доведеться дуже довго», можуть мати для хворого катастрофічні наслідки. Уміння користуватися словом з лікуваль-ною метою залежить від досвідченості медичного працівника, такту, загального культурного рівня, знання медичної психології. Слід також обачно ста-витися до одягу хворого та за необхідності негай-ної госпіталізації вказати рідним хворого адресу лікарні.

Під час надання медичної допомоги на вулиці від бригади вимагаються рішучіші дії порівняно з викликом на квартиру, бо психологія раптово зах-ворілого в домашніх умовах і потерпілого на ву-лиці неоднакова. Медичний працівник, діючи на очах у перехожих, повинен бути рішучим, об'єктив-ним, серйозним. Розпорядження помічникам по-винні бути авторитетними, виконуватися швидко. Особам, що дають поради бригаді, краще не відпо-відати і не вступати з ними в суперечку. Переда-ча тяжкохворого або серйозно постраждалого на наступний етап — питання також складне. Реак-ція пацієнта та його родичів також може бути різною. Наприклад, якщо хворого на перитоніт ог-лядають черговий лікар приймального відділення і відповідальний хірург стаціонару та підтверджу-ють необхідність негайної операції, то конфліктів або відмовлень від операції не виникне. І навпа-ки, якщо в приймальному відділенні хворий довго лежить на каталці, позбавлений уваги, то він і його рідні мають усі підстави для занепокоєння і недо-віри.

Виїзний персонал швидкої допомоги постійно сти-кається з людським горем, трагічністю ситуації, рап-товою смертю. Кажуть, що людина може звикнути до свого власного страждання. Але лікар не має права звикати до горя і страждання інших. Ака-демік АМН СРСР О. М. Бакулєв говорив з цього приводу студентам, що вони повинні хвилюватися на кожній операції і після неї, навіть плакати, коли не вдається врятувати людське життя. І відчувати радість і тріумф від своєю праці, якщо вона пози-тивна. Можливо захворюваність і смертність від сер-цево-судинних захворювань у медиків більша, ніж у представників інших професій, тому що їм доводить-ся все життя бачити людське горе і переживати його знову і знову.

У важке становище потрапляє лікар швидкої до-помоги, якщо хворий відмовляється від госпіталі-зації, особливо, якщо йому необхідна негайна опе-рація. Категоричну відмову від госпіталізації слід розцінювати як важкий професійний і деонтологічний прорахунок лікаря. Негативну роль тут відігра-ють рідні, які через медичну необізнаність переко-нують почекати («А якщо обійдеться?»), висловлю-ють нешанобливе ставлення до хірурга («Їм би тільки різати»). Багато залежить від досвіду ліка-ря, його наполегливості та почуття такту, вміння ввійти в довіру, переконати. Умілого, досвідченого фельдшера небезпідставно вважають першим по-мічником лікаря. Йому притаманні знання та дбай-ливе ставлення до хворого, дотримання деонтологічних принципів, чітке та оперативне виконання роз-поряджень лікаря.

«Як не можна починати лікування очей, не дума-ючи про голову, або лікувати голову, не думаючи про весь організм, так само не можна лікувати тіло, не лікуючи душу. Найбільша помилка в тому, що існу-ють лікарі тіла та душі, в той час як все це по суті нероздільно», — казав Платон в трактаті «Хармид» вустами Сократа.

Деонтологічні поняття повинні пронизувати всю хірургічну діяльність, усі її підрозділи. Особлива роль належить хірургічній сестрі, особистість якої впливає на всю роботу хірургічного відділення і яка разом з провідним хірургом визначає деонтологічні аспекти цього закладу.

Будь-яке оперативне втручання пов'язане з ри-зиком для життя пацієнта, тому основним питанням хірургічної деонтології є визначення показань до оперативного втручання. Це завдання вирішують лікарі. Друге питання — поведінка стосовно хво-рого в цей критичний для нього період життя — стосується всього медичного персоналу, від професора до санітара.

Як відмічає професор А. В. Гуляєв, на хворого діють дві основні негативні сили — страх і біль.

Приглушення страху у пацієнтів — антифобія — процес, який повинен проводитися всім персоналом з першого до останнього дня перебування хворого в хірургічному стаціонарі. На допомогу медикам нині прийшли сучасні фармакологічні засоби — транк-вілізатори, уміле використання яких допомагає по-ліпшити передопераційну підготовку і ведення хво-рого після операції.

Робота в операційній — кульмінаційний момент у діяльності хірургічного персоналу, тому тут особ-ливо гостро і болісно сприймається хворим будь-яка деонтологічна неточність. Входити в операцій-ну і виходити з неї не можна без дозволу старшої операційної сестри. Усі дії медсестер повинні бути чітко налагодженими. Транспортування хворого до операційної (постова сестра повинна бути впевне-на, що хворого без затримки буде прийнято на заз-далегідь приготовлений операційний стіл), очікуван-ня операції і підготовка до неї — критичний мо-мент, нерідко сповнений тяжких переживань хво-рого. Платою за страх, в окремих випадках, стає його життя. Так, хірург С. П. Федоров описує смерть хворого на тиреотоксикоз, коли той захо-див в операційну. У хірурга П'єра Дезо хворий помер на операційному столі, коли лікар провів пальцем по шкірі живота на місці передбачувано-го розрізу. Відомий випадок, коли хворий помер від того, що йому