Самовправи — це формування стійких звичок поведінки. Шляхом регулярних вправ можна виробити позитивні і побо-роти негативні звички.

Самопримушування — це вольове уміння, яке спрямоване на подолання труднощів і перешкод. —-

Самонаказ — це вплив на свій емоційний стан шляхом дії мови. Самонаказ сприяє реалізації програми самовихо-вання в утруднених умовах і допомагає-виробити відповідні установки, наприклад, на усунення небажаних або шкід-ливих звичок.

Самозвіт — це звіт людини перед собою про процес і результати власної діяльності і вчинків. Самозвіт тісно пов'я-заний з самоаналізом. Він підрозділяється на поточний і підсумковий. Самозвіт може проявлятись у формі усної мови, спеціальних щоденників тощо.

Самоконтроль — це визначення відхилень програми са-мовиховання від поставлених завдань з наступною корекцією програми або поведінки особи. Самоконтроль забезпечує підпорядкування різних видів діяльності мотиву самоудоско-налення.

Самозаохочення і самопокарання — емоційне підкріп-лення здійснених вчинків. Самозаохочення — це усвідом-лення своїх успіхів, а самопокарання — усвідомлення і переживання своєї провини, незадоволення .собою. Самоза-охочення викликає позитивні емоції, що закріплюють успіхи особи,'досягнуті в процесі самовиховання. Самопокарання викликає негативні емоції, які спонукають особу до намагань не повторити негативних дій. Таким чином, емоції є одним з важливих механізмів внутрішньої регуляції активності особи,

У житті людей часто виникають напружені ситуації. Вони можуть бути спричинені складними моментами у трудовій діяльності, важкими умовами життя, погіршенням здоров'я та ін. Напружені ситуації призводять до стресів -— яе-специфічних реакцій організму на ситуацію, яка вимагає більшої чи меншої функціональної перебудови організму і відповідної адаптації. Слід зауважити, що будь-яка життєваситуація викликає стрес, але не кожна з них є критичною. Критичні ситуації призводять до стресів, які переживаються, як горе, нещастя. Такі стреси виснажують сили людини і супроводжуються порушенням адаптації, що перешкоджає саморегуляції особи.

Стреси часто проявляються у вигляді пограничної акти-візації внутрішніх резервів особи, фізіологічних і психічних. Тому виділяють фізіологічний і психічний (емоційний) стре-си. При фізіологічному стресі адаптаційний синдром вини-кає в момент зустрічі з подразником, а при психічному — адаптація передує ситуації ї наступає передчасно. Поділ на фізіологічний і психічний стреси умовний, оскільки у фізіологічному стресі завжди є елементи психічного і на-впаки.

Для оцінки стану людини в напружених ситуаціях, при дії сильних емоційних і фізичних факторів необхідно вико-ристовувати різні показники, які характеризують психічну і фунціональну сфери її діяльиості. Одним з основних показ-ників психічної сфери є емоційна стійкість. Під цим розуміють здатність людини успішно продовжувати свою діяльність при дії сильних емоційних факторів (стресів). Емоційна стійкість визначається різними методами. Одним з них є метод самооцінки за допомогою особистих запитань. Він дозволяє визначити різні рівні емоційної стійкості і виявити емоційно нестійку особу. Для емоційно нестійких людей характерна неурівноваженість, підвищена збудли-вість, схильність до різкої зміни настрою, неспокій, нерішу-чість та ін. Емоційно стійка особа має високу витримку і самовладання в напружених, критичних ~і екстремальних ситуаціях. Під самовладанням розуміють здатність людини здійснювати діяльність в дезорганізуючих ситуаціях, які впливають на емоційну сферу. В самовладанні проявляється свідомо-вольова організація психічних процесів, які регулю-ють діяльність людини.

Спеціальною регуляторною системою стабілізації особи, яка спрямована на усунення або зниження почуття неспо-кою, є психологічний захист. Він оберігає сферу свідомості від негативних, травмуючих особу переживань, переводячи їх у сферу підсвідомого, знімає психологічний дискомфорт. Механізм психологічного захисту є глибоко індивідуальним і характеризує рівень адаптаційних можливостей психіки. Тому посилення і тренування психологічного захисту є одним з найактуальніших завдань профілактичної і клінічної психо-, терапії. Особливістю психологічного захисту є його неусві-домлюваність. Зокрема, не усвідомлюється потреба в терміновому зниженні дії психотравмуючого фактора. Психо-логічний захист проявляється також у неусвідомлюваній зміні настанов і мотивацій, яри яких протиріччя, що є наслідком початкових намагань, усуваються. Часто проявами психологічного захисту є самовиправдовування, забування, самонагорода, самовибачення тощо. Слід пам'ятати, що емо-ційно негативні враження й афекти дуже погано забуваються і надовго залишаються у свідомості, спричиняючи біль і страждання. Велику роль у порушенні механізмів психо-логічного захисту відіграють різні зовнішні й внутрішні под-разники: психотравмуючі фактори (грубість, цинізм, жор-стокість), схильність особи до самопокарання, нездатність дати об'єктивну оцінку подіям, що відбуваються, конфлікт-ність особи, зміни характеру тощо. Часто формами психо-логічного захисту є «уникнення» (наприклад, ухилення від обговорення теми, що має емоційно-особисте значення, ситуацій, книжок, кінофільмів тощо і «вихід» (із сім'ї, про-фесійної або вікової групи тощо).

Найдієвішими механізмами психологічного захисту є витіснення, проекція та ідентифікація. Витіснення — це процес, внаслідок якого неприйнятні для особи думки, згад-ки, переживання ніби «виганяються» зі свідомості й пере-водяться в сферу безсвідомого. В той же час витіснені думки часто продовжують вшивати на поведінку особи і проявля-ються у формі неспокою, тривоги, страху та ін. Проекція (викидання вперед) — це механізм психологічного захисту, що полягає в неусвідомленому наділенні іншої людини влас-тивими даній особі мотивами і рисами. Ідентифікація — це механізм психологічного захисту, в результаті дії якого особа ототожнює себе з іншою особою (або з групою людей), яка є для неї взірцем поведінки. Цей механізм може працювати по-різному. По-перше, це може бути об'єднання з іншою особою на грунті встановленого емоційного зв'язку, а також включення у свій внутрішній світ і прийняття як власних форм орієнтації іншої особи. По-друге, це може бути бачення особистості іншої людини як продовження самого себе. По-третє, це може бути постановка особистістю себе на місце іншого. Різні механізми ідентифікації викликають і від-повідну поведінку особи.

Людина, як істота біосоціальна, постійно