(у ВІЛ-це РНК), одягненим в оболонку з глікопротеїнів і ліпідів, тому вони неспроможні розмножуватися самостійно, а заражують клітини іншого організму й узурпують їх апарат біосинтезу, котрий забезпечує відтворення вірусу. У разі активної реплікації вірусу часто трапляеться, що важко відрізнити вірусні білки, котрі взаємодіють із клітиною, та білки самої клітини. Тісний зв’язок багатьох етапів життєвого циклу вірусу з метаболізмом хазяїна ускладнює утворення препаратів, які вибірково пригнічували б реплікацію вірусу і в той же час мінімально діяли б на клітину.

Життєвий цикл ВІЛ – це кілька мішеней для дії лікарських препаратів. Антитіла можуть протистояти зв’язку білка оболонки вірусу gp120 з рецепторним білком СD4 на поверхні клітин, яких заражують. Інші агенти запобігають звільненню РНК від зворотної транскриптази вірусу з оточуючої її білкової оболонки. Азидотимідин та інші дидезоксинуклеозиди пригнічують зворотну транскиптазу вірусної РНК, тобто пригнічують таким чином утворення дволанцюгової ДНК.

Азидотимідин вперше було введено хворому на СНІД 3-го липня 1985 р. У вересні 1986 р. клінічні дослідження у 12 медичних центрах США показали, що цей препарат може поліпшувати стан хворих на СНІД і продовжувати їхнє життя. Нині азидотимідин і його аналоги впроваджуються для лікування хворих у всіх країнах світу. На прикладі застосувасування азидотимідину вперше було показано, що конкретному препарату притаманні позитивні дії у разі хронічної ретровірусної інфекції. Нині у світі ведуться інтенсивні пошуки інших агентів, які б допомагали лікувати СНІД.

Попри досить успішне лікування СНІД за допомогою азидотимідину та його аналогів, ці ліки не можливо вважати досконалими, бо вони є токсичними, особливо для клітин кісткового мозгу. Тому у хворих, які вживають ці препарати, часто розвивається анемія (зменшення кількості еритроцитів), а в деяких випадках зменшується також і кількість лейкоцитів та тромбоцитів.

Часто це примушує зменшувати дозу, особливо у разі вираженого СНІД. Пригнічення функції кісткового мозгу є головним приводом невдалого використання препарату. Механізм його токсичності поки що не з’ясований.

Ці ліки-лише перший крок на шляху до лікування СНІД і,звичайно ж,не панацея. Мабудь, з часом стане відомо, що справжя цінність азидотимідину полягає в тому, що, використовуючи його, вдалося підтвердити ключові положення проти вірусної стратегії в боротьбі з цим захворюванням.

У багатьох країнах світу видатні науковці ведуть дослідження з приводу відкриття ліків від СНІД. Але поки що нетреба зв’язувати свої надії з якимось одним методом лікування чи лікувальним препаратом.

Епідеміологія ВІЛ – інфекції

Коли 1981 р. пандемія СНІД (пандемія – це поширення інфекційного захворювання, що охоплює значну частину населення) тільки розпочиналася, її можливе поширення майже недооцінювали, якщо не відкидали зовсім. Нині пандемія набула високого розвитку, але її можливі масштаби досі ще важко оцінити. Одне зрозуміло, що СНІД – це безпрецедентна загроза здоровю людей на земній кулі. Може статися так, що загальна ситуація значно погіршиться ще до того, як її вдасться взяти під контроль.

Цей невтішний прогноз грунтується на результатах численних епідеміологічних досліджень, які дали пояснення картині поширення ВІЛ.

Нині ми маємо достатньо даних про шляхи передачі ВІЛ. Результати досліджень показали, що ВІЛ передається статевим шляхом під час використання забруднених інфікованою кров’ю ін’єкційних та інших медичних інструментів: під час безпосереднього переливання інфікованої ВІЛ крові, а також від інфікованої матері дитині (через плаценту або материнське молоко). Відсутні докази про можливу передачу вірусу через їжу чи воду, під час укусів комах, кашлю чи чханя, через рукостискання. Важливо відзначити відсутність випадків зараження під час спілкування в школах, на роботі та в інших громадських місцях. Не можна припускати, щоб помилкові погляди окремих осіб і чутки викривляли вірне уявлення про шляхи передачі інфекції. Розуміння того як ВІЛ передається, а як не передається, служить підставою для пошуку точних та ефективних засобів контролю поширення інфекції.

Існують три моделі поширення ВІЛ , які спостерігаються в усьому світі.

Модель І поширена в Північній та Південній Америці, Західній Європі, Скандинавських країнах, Австралії та Новій Зеландії. У цих регіонах приблизно 90% заражених складають чоловіки - гомосексуалісти і наркомани, які вводять наркотки шляхом внутрішньовенних ін’єкцій. Стерильні голки, на відміну від нестирильних, які використовують наркомани, не мають істотнього значення під час передачі ВІЛ. Співвідношення кількості зареєстрованих випадків СНІД серед чоловіків та жінок коливається від 10:1 до 15:1. Оскільки жінок заражено порівняно мало, рідко зустрічається і перинатальне зараження (тобто внутрішньоутробна передача ВІЛ дитині від матері-носія).

Модель ІІ характерна для Африки, країн Карібського басейну та деяких регіонів Північної Америки. Передача інфекції в цих регіонах відбувається в основному шляхом гетеросексуальних стосунків, тобто коли в сексуальні стосунки вступають особи протилежної статі. При цьому чисельність інфікованих чоловіків та жінок приблизно однакова. Зараження під час гомосексуальних контактів (тобто під час сексуальних стосунків осіб однієї статі) та внаслідок внутрішньовенних ін’єкцій у наркоманів можуть бути зовсім відсутніми або незначними. Разом з тим у зв’язку з інфікованістю великої кількості жінок поширений перинатальний шлях передачі ВІЛ-інфекції.

Модель ІІІ є типовою для країн Східної Європи, Північної Африки,Близького Сходу, Азії та країн Тихоокеанського басейну (за винятком Авсралії та Нової Зеландії). У цих регіонах відзначено відносно незначну кількість випадків зараження, причому більшість заражених мали статеві стосунки з особами, котрі мешкали в країнах, де поширюєтья інфекція, за моделми І і ІІ. Лише в останні 3-4 роки тут стали спостерігати місцеві випадки зараження під час статевих стосунків та внутрішньовенних ін’єкцій у лікувальних закладах. Іноді захворювання спричинювала імпортована