За наявності довгої історії існування української медичної лексики та видання сучасних термінологічних словників логічно було б прийти до висновку, що українська медична термінологія мусить широко використовуватися на практиці. Але, на превеликий жаль, це не так. Виникає цілком справедливе питання: “Чому?” Спробуємо у цьому розібратися.

Проблема функціонування української мови у сфері медичної діяльності включає три аспекти: професійно-прикладний, національно-культурний і морально-патріотичний. Професійно-прикладний аспект реалізується головним чином у галузі практичної діяльності лікаря, в процесі спілкування з пацієнтом. Незалежно від успіхів технізації та роботизації в медицині живе слово лікаря ніколи не втратить свого значення. Це слово має бути зрозумілим, проникливим, переконливим, повинно викликати довіру.

Думка про можливість розмежування мови практичної та наукової медицини є помилковою. Функціонування національної мови в науковій медицині, забезпечуючи повноту мовно-професійного спілкування лікаря-практика, несе національно-культурницьке навантаження. Розвиток медичної мови сприяє лексичному та семантичному збагаченню національної мови, її формуванню на рівні мов цивілізованих націй.

Щодо морально-патріотичного аспекту функціонування української мови, то, обминаючи результати глибоких мовно-психологічних та педагогічних досліджень про значення рідної мови в становленні й розвитку людської психіки, формуванні особистості, досить наголосити на тому, що любов і повага до рідної мови є ознакою моральності, вихованості, інтелігентності. Це – аксіома. Рідна мова в устах лікаря, під пером науковця значною мірою сприяє вихованню грамадських почуттів, поєднанню в одній особі лікаря-професіонала і лікаря-громадянина.

Радикальна переміна соціально-політичного статусу України підвищила актуальність впровадження державної мови у сферу медичної діяльності, дерусифікацію останньої. Адже у всіх поважаючих себе незалежних націй основною мовою спілкування та науковою мовою є національна, державна, рідна мова.

Головна причина майже повного витіснення української мови зі сфери практичної медицини і відсутності її у сфері науково-медичної діяльності нашої країни – у цілеспрямованій державній політиці минулих років, спрямованій під різними ідеологічними масками, за допомогою різних засобів і способів направлених на деукраїнізацію та русифікацію державно-суспільного життя. Протягом багатьох поколінь у лікарському середовищі було виховано зневажливе ставлення до використання української фахової лексики. Крім того, викладання медичної справи та видання медичної літератури протягом 70 років велося російською мовою. Саме тому, більшість лікарів, викладачів і науковців у наш час не бажають користуватися українською мовою.

Перехід на українську мову у сфері медичної науки вимагає від значної частини медиків більших або менших зусиль (термінологія, стереотип наукової думки в її словесному виразі, потреби літературного викладу думки). І тому, незважаючи на можливості виступати, публікуватися українською мовою, користуються нею дуже мало. Журнал “Лікарська справа. Врачебное дело “ впродовж 3-х років друкував статті мовою оригіналу. І ось на третій, 1992 рік таких можливостей із 414 публікацій ( 49 було з поза меж України) україномовних виявилося 15,7 % . Із 65 україномовних публікацій із східного регіону надійшло 69,2 % ( із загальної кількості 358), із західного – 30,8% ( із загальгної кількості –56). Якщо із східних областей сатті українською мовою подали 12,5% авторів, то із західних – 35,7% . Отже, навіть із західного регіону, де майже всі кристуються українською мовою, україномовних публікацій надходить третина.

До 1990 року видавництво “Вища школа” літератури з медицини та охорони здоров’я українською мовою не друкувало. У 1990 році в таких серійних виданнях видавництва “Здоров’я” , як “Бібліотека практичного лікаря”, “Бібліотека середнього медичного працівника” не числилося жодної україномовної книжки. З 28 науково-популярних видань україномовних було 15. В плані видавництва “Вища школа” на 1993 рік в галузі медицини із 22 видань україномовних було 17. Видавництво “Здоров’я” запланувало україномовних видань одну третину від загальної кількості. Із 26 запланованих підручників 22 було видано українською мовою. Видавництво приймає рукописи, не диктуючи умов. Але могло б… Принаймі, публікації україномовних праць повинні мати пільги як для авторів (черга, гонорар) , так і для видавництва (зменшення податку, забезпечення папером, тощо).

Вища атестаційна комісія України видала розпорядження публікувати автореферати та дисертації лише українською мовою. Скоро дисертанти будуть зобов’язані державною мовою захищати дисертації. Справедливо. Але біда в тому, що українська мова авторефератів та дисертацій дуже часто жахлива. Автор реферату чи дисертації та вчена рада, яка несе відповідальність за видання, мають відповідати і за мовно-граматичну сторону праці.

Противники української мови, ділячись додатково своїми думками, висловлюють протест проти насильницької українізації (де вона?), мотивують безперспективність дерусифікації браком української термінології (безпідставно) , вважають, що є проблеми важливіші.

Так, міра важливості соціально-державних заходів змінюється в часі, але ставлення до розвитку духовної культури, а, отже, й до становища мови, продиктоване почуттям патріотизму, не минуче. Якщо б ми не втрачали цього почуття, то, може б, жили сьогодні по іншому.

Дуже важливою причиною байдужого негативного ставлення лікарів до української мови є відсутність патріотизму, національної самосвідомості, навіть інтелігентності, незнання історії та культури свого народу. Додам, що ці чинники, помножені на соціально-професійне самоусвідомлення, повинні зробити лікаря не лише прихильником, але й пропагандистом української мови. І навіть, якщо цей лікар не українець, але лікар – громадянин , він має збагнути свій обов’язок перед народом, серед якого і для