Мал. 1. Види дії інгібіторів АПФ (1) і блокаторів рецепторів ангіотензину ( 2 ).

XII. Фармакокінетика, фармакодинаміка, показання і протипоказання

до призначення препарату.

Фармакодинаміка. Лоприл Н є комбінацією інгібітора ангіотензин перетворюючого ферменту лізиноприлу і діуретика гідрохлортіазиду.

Лізиноприл блокує ангіотензин перетворюючий фермент (АПФ) і перетворення ангіотензину І в ангіотензин II, що має судинозвужуючу дію. Зменшує загальний периферичний судинний опір і системний артеріальний тиск.

Гідрохлортіазид є тіазидним діуретиком і антигіпертензивним засобом.Він знижує реабсорбцію електролітів у дистальних канальцях нирок, що збільшуєдіурез, внаслідок чого зменшується об'єм крові в кровоносних судинах і знижується підвищений кров'яний тиск. Значне зниження систолічного і діастолічноготиску настає через 3-4 дні від початку прийому гідрохлортіазиду, а оптимальний антигіпертензивний ефект спостерігається після 3-4 тижнів прийому препарату.

Комбінація лізиноприлу і гідрохлортіазиду сприяє більш вираженому гіпотензивному ефекту, ніж кожен компонент окремо.

Фармакокінетика. Лізиноприл всмоктується з травного каналу, його біодоступність становить близько 30%. Дуже незначною мірою зв'язується з білками плазми (6 - 10%). Початковий ефект після прийому лізиноприлу реєструється через годину, максимальна концентрація в плазмі реєструється через 6-7 год після застосування. Період напіввиведення із сироватки становить 12 год. Наявність їжі не має значного впливу на абсорбцію лізиноприлу. Лізиноприл частково проникає крізь плацентарний бар'єр. Практично не біотрансформуєтьсядільки близько 7% лізиноприлу метаболізується в печінці. Основна кількість препарату виводиться з організму в незміненому вигляді із сечею. Повне виведення препарату відбувається повільніше у літніх пацієнтів. Діуретична дія гідрохлортіазиду починається через 2 год після прийому та досягає максимального ефекту через 3-4 год, триває 6-12 год. Біодоступність гідрохлортіазиду становить 65 - 70%. 40% зв'язується з протеїнами плазми. Гідрохлортіазид не метаболізується і цілком виводиться нирками. Він проникає крізь плаценту і екскретується в грудне молоко.

Показання для застосування. Артеріальна гіпертензія, у тому числі реноваскулярна гіпертензія, що потребує комбінованої терапії.

Протипоказання. Підвищена чутливість до компонентів препарату і доінших похідних сульфонаміду; ангіоневротичний набряк в анамнезі (спричинений прийомом інгібіторів АПФ, спадковий чи ідіопатичний ангіонабряк); тяжка ниркова недостатність, анурія, аортальний стеноз, вагітність і годування груддю,дитячий вік.

Спосіб застосування та дози. Дози призначаються індивідуально для кожного пацієнта залежно від його стану.

Рекомендована початкова доза для дорослих - від 5 до 10 мг на день. Подальша корекція дози залежить від досягнення клінічного ефекту, звичайно стабільний терапевтичний ефект спостерігається через 2-4 тижні прийому препарату. Рекомендована підтримуюча доза - 20 мг (1 таблетка Лоприлу Н 20) Іраз на день. Максимальна доза - 80 мг на день.

При нирковій недостатності чи реноваскулярній гіпертензії дозування починається з 2,5 мг Лоприлу Н на день. Лоприл Н не слід призначати, якщо кліренс креатиніну нижче 30 мл/хв.

Особливості застосування. У пацієнтів, які втратили багато рідини і електролітів внаслідок попереднього лікування діуретиками, після прийому Лоприлу Н можуть виникнути симптоми гіпотензії. Щоб уникнути цього, прийом діуретиків необхідно припинити за 2 - 3 дні до початку лікування Лоприлом Н.

Пацієнти перед застосуванням Лоприлу Н повинні бути поінформовані про можливі ознаки ангіоневротичного набряку, щоб вчасно припинити прийом препарату звернутися до лікаря (труднощі при ковтанні та подиху, набряклість обличчя,кінцівок, очей, рота, язика).

Тіазидні діуретики повинні призначатися з обережністю пацієнтам з ослабленою функцією чи прогресуючими захворюваннями печінки, тому шо невеликі зміни в балансі рідини й електролітів в організмі можуть спричинити гостру печінкову недостатність.

Обережність при прийомі Лоприлу Н необхідна пацієнтам, які підлягають операції під анестезією, що спричинює зниження тиску. Гіпотензію, яка розвилася в даній ситуації, можна усунути компенсацією рідини.

Слід бути обережними пацієнтам з ослабленою ренальною функцією, гіповолемією ( небезпека гіпотензії ), колагеновими захворюваннями, тим, хто дотримуються безнатрієвої дієти, пацієнтам які перебувають на гемодіалізі. Лікування цих пацієнтів повинно починатися з менших доз препарату.

Ефективність і перенесення препарату однакові у пацієнтів похилого та молодого віку, але при застосуванні препарату хворими похилого віку слід враховувати те, що у цієї групи пацієнтів виведення лізиноприлу і гідрохлортіазиду з організму відбувається повільніше.

Особливу увагу слід приділити хворим на ішемічну хворобу серця і з цереброваскулярними розладами, тому що гіпотензивний криз у даних пацієнтів може призвести до інфаркту міокарда або цереброваскулярного інсульту.

Слід з обережністю призначати препарат пацієнтам з мітральним і аортальним стенозом, обструктивною формою гіпертрофічної кардіоміопатії. У пацієнтів з тяжкою серцевою недостатністю інгібітори АПФ можуть спричинити гіпотензію, іноді - олігурію, азотемію.

У пацієнтів зі стенозом ниркових артерій при прийомі інгібіторів АПФ може знизитися рівень клубочкової фільтрації, що призводить до подальшого погіршання функції нирок, тому пацієнтам з таким станом прийом препарату нерекомендується. Прийом Лоприлу Н не рекомендується також пацієнтам з нирковою недостатністю при кліренсі креатиніну нижче ЗО мл/хв.

Постійний прийом гідрохлортіазиду знижує екскрецію сечової кислоти і може підсилити розвиток подагри. Лізиноприл знижує гіперуремію, спричинену прийомом гідрохлортіазиду, і тому при одночасному прийомі цих препаратів нападу подагри не виникають.

Тіазидні діуретики можуть знизити толерантність до глюкози, том}7 для хворих на цукровий діабет необхідно підібрати дозу антидіабетичних засобів, включаючи інсулін.

Хворим на гіпертензією в сполученні з гіповолемією, гіпонатрієміею. гіпохлоремичнім алкалозом, гіпомагніємією чи гіпокаліємією необхідно

відновити баланс електролітів до початку лікування і регулярно контролювати зміст електролітів у сироватці крові.

Тіазидні діуретики можуть знизити екскрецію кальцію із сечею і спричинити невелике збільшення концентрації кальцію в сироватці крові. Значна гіперкальціємія може