Система охорони здоров'я в Україні на сьогодні є однією з найконсервативніших. Зміни в соціально-економічному житті країни ніяк не можуть дійти до медицини. Існуюча модель системи охо-рони здоров'я України продовжує демонструвати свою неефектив-ність, про що свідчать показники її діяльності — передусім низькі доступність, якість медичної допомоги, незадовільний стан здо-ров'я населення, низька тривалість життя, висока смертність осіб найактивнішого працездатного віку, дитяча смертність. Від-значається постійне зростання невдоволеності населення наявною системою надання медичної допомоги. Водночас медики ведуть зу-божіле існування та чи не найменш захищені соціально.
Загальновідомо, що у “цивілізованому світі” лікарі — представники однієї з най-більш поважних і високооплачуваних професій та добре захищені законом. Зараз суспіль-ство та й сама медична галузь розуміють, що настав час для серйозних змін в охороні здо-ров'я, особливо в її законодав-чому забезпеченні. У зв'язку з цим Комітет Верховної Ради
України з питань охорони здо-ров'я здійснює енергійні зу-силля щодо реформування цієї системи, насамперед з підви-щення ефективності управлін-ня галуззю.
Як свідчить досвід провід-них країн світу та переважної більшості країн Європи, знач-на роль у ефективному управ-лінні належить професіоналам та громадськості. Серед профе-сійних інституцій роль лідера по праву має лікарське самов-рядування.
Ще у 1987 році в прийнятій 39-ю Всесвітньою медичною асамблеєю Мадридській декла-рації наголошено на необхід-ності самоврядування медичної професії, професійній автоно-мії. Сформульовані нею основ-ні принципи лікарського са-моврядування спрямовані на якнайширше задоволення пот-реб пацієнтів та захист прав медичних працівників. Як нас-лідок, у всіх країнах — членах Європейського сою-зу, прийнято закони, якими лі-карському самоврядуванню пе-редано цілу низку важливих регулятивних функцій системи охорони здоров’я та окреслено основні організаційні засади професійної діяльності лікарів.
Так, вищими законодавчи-ми органами наших сусідів прийнято: закон Польщі «Про ізби лікарські» від 17 травня 1989 року, закон Болгарії «Про корпоративну організацію лі-карів і стоматологів» від 21 липня 1998 року, закон Сло-ваччини «Про Словацьку лі-карську комору» від 3 грудня 1991року, закон Румунії 74/1995 — про Asociata Medicala Romana, закон Алба-нії «Про лікарське упорядку-вання в Республіці Албанія» від 1 червня 2000 року. Органи лікарського самоврядування успішно діють більш як у 100 країнах світу, зокрема, в США—American Medical Assotiation з 1847 року, Швейцарії—Federation des medecins suisses з 1867 року, Норвегії — Den Norske Legeforeningen з 1886 року, Канаді -The Medical Council of Canada з 1912 року, Німеччині — Bundesarztekammer з 1947 року, Македонії — Македонко лекарско друштво з 1945 та 1996, Туреччині — Turk Tabipleri Birgligi з 1973 року і навіть у Нігерії — Nigerian Medical Association з 1988 року.
Варто відзначити, що у дружній нам Польщі станом на 2002 рік Сейм уже ухвалив 16 законів про регулювання діяль-ності різних професійних самоврядних організацій. В Ук-раїні, яка стоїть на порозі сер-йозного реформування систе-ми охорони здоров'я, як май-бутньому члену об'єднаної Єв-ропи, законодавче введення лікарського самоврядування є питанням найближчого часу. Тим більше що існуюче протя-гом усього часу незалежності України Всеукраїнське лікарське товариство (ВУЛТ), ведучи свою історію з 1910 року від Українського лікарського това-риства у Львові та з 1917 року від лікарського товариства УHP, готове надати свої напрацювання, науковий та органі-заторський досвід і виступити локомотивом впровадження лі-карського самоврядування піс-ля прийняття відповідного закону Верховною Радою Украї-ни.
Виходячи із світового та єв-ропейського досвіду, головни-ми завданнями лікарсько-го самоврядування виз-начені:
– видача дозволів і нагляд за належним та сумлінним виконанням лікарської практики;
інтеграція лікар-ського середовища у єдиний медичний прос-тір;
впровадження політики партнерства між системою охо-рони здоров'я, лікарями і пацієнтами;
встановлення обов'язко-вих для всіх лікарів етичних і деонтологічних засад лікарської практики;
вплив на стан здоров'я суспільства, політику охорони здоров'я держави та ефективне використання ресурсів системи охорони здоров'я;
співпраця з науковими товариствами, вищими нав-чальними закладами в державі та за кордоном тощо.
Вищезазначені завдання лі-карське самоврядування вико-нує через:
надання права на здій-снення лікарської практики;
ведення реєстру лікарів;
обговорення умов праці лікарів та її оплати;
нагляд за належним і сумлінним виконанням ліка-рем його професійних обов'язків;—
випрацювання чітких критеріїв (індикаторів) якості надання медичної допомоги;—
притягнення лікарів до дисциплінарної відповідаль-ності, аж до позбавлення права на здійснення лікарської прак-тики;
співпрацю у справах фа-хового удосконалення лікарів;
участь в атестації і серти-фікації лікарів, ліцензуванні лікарської практики та акредитації закладів охорони здо-ров'я;
участь у проведенні кон-курсів на заміщення інших ке-рівних посад у службі охорони здоров'я;
експертизу та обговорен-ня нормативних документів органів влади, особливо тих, що стосуються змін у системі надання медичної допомоги та виконання лікарем його професійних функцій;
здійснення контролю за використанням лікарських за-собів і медичною рекламою;—
ухвалення принципів професійної етики та деонто-логії, обов'язкових для всіх лікарів, а також контроль за їх дотриманням;—
окреслення меж та контроль за дотриманням лікар-ської таємниці;
співпрацю з органами державної адміністрації, полі-тичними організаціями, професійними спілками, а також з іншими громадськими органі-заціями у справах, що стосу-ються охорони здоров'я насе-лення та умов виконання ліка-рем його професійних обов'яз-ків;
своєчасне забезпечення лікарів необхідною медичною інформацією;
розробку національної стратегії системи інформуван-ня суспільства про події в системі охорони здоров'я;
участь у встановленні кваліфікації лікаря та надання права на медичну практику громадянам інших держав.
Фундаментальним і не-від'ємним правом громадян у будь-якому вільному і демократичному суспільстві є їхнє право встановлювати мету і завдання системи охорони здо-ров'я. Міжнародним співтова-риством уже давно визнано, що цей шлях обов'язково при-веде до підвищення довіри сус-пільства до системи охорони здоров'я та медиків. Передача повноважень
