За допомогою тетрациклінів проводять лікування вугрової висипки (acne vulgaris), що базується не тільки на антибактеріальній дії препарату, а й на його здатності зменшувати вміст вільних жирних кислот у шкірному салі — продукті секреції сальних залоз.

В останніх дослідженнях доведена властивість тетрациклінів зменшувати вираженість місцевої запальної реакції. Доведено, що тетрацикліни гальмують хемотаксис лейкоцитів, а також здатні пригнічувати активність металопротеїназ, що знайшло застосування в терапії захворювань сполучної тканини, зокрема ревматоїдного артриту на ранніх стадіях (міноциклін).
Препарати тетрациклінового ряду мають здатність накопичуватись у кістках, викликаючи забарвлення та іноді гіпоплазію зубних тканин. Слід пам’ятати, що антибіотики цієї групи не слід призначати дітям до 8-річного віку, вагітним та годуючим матерям, а також пацієнтам із нирковою недостатністью (крім доксицикліну). Доксициклін, у порівнянні з тетрацикліном, має більшу біодоступність при внутрішньому застосуванні (яка, до речі, знижується при одночасному вживанні препаратів заліза), більш тривалий період напіввиведення (тому призначається 1–2 рази на добу) та краще переноситься. Приймання їжі, антацидів, препаратів кальцію та магнію не змінює абсорбцію доксицикліну (на відміну від тетрацикліну).

Не зменшують своїх позицій в Україні і аміноглікозиди — бактерицидні антибіотики, дія яких пов’язана з пригніченням синтезу внутришньоклітинного білка рібосомами бактерій. Існує три генерації аміноглікозидів (табл. 2).

Ця група антибактеріальних препаратів активна переважно щодо аеробної грам(–) флори сімейства Enterobacteriaceae, причому до амікацину можуть бути чутливими багато штамів стафілококів, стійких до аміноглікозидів інших генерацій. Як правило, анаероби резистентні. Стрептоміцин та канаміцин активні щодо мікобактерій туберкульозу, а гентаміцин, тобраміцин, нетилміцин та амікацин — щодо Pseudomonas aeruginosa. Враховуючи стійкість пневмококів до аміноглікозидів, останні (у тому числі гентаміцин) не слід застосовувати для лікування позагоспітальної пневмонії. Треба враховувати, що активність аміноглікозидів знижується в умовах гіпоксії та ацидозу.
Антибіотики цієї групи практично не всмоктуються у ШКТ, однак за умов запальних захворювань травного тракту ймовірність абсорбції збільшується. Призначаючи аміноглікозиди, слід пам’ятати, що вони погано проникають у бронхо-легеневий секрет, ліквор, жовч та виводяться нирками, не метаболізуючись. Тому при нирковій недостатності можлива кумуляція препаратів, що потребує корекції доз.

Сумно відомими є тяжкі побічні ефекти аміноглікозидів — нефро- та ототоксичність, що частіше зустрічаються у дітей, осіб похилого віку та при вихідному порушенні функції нирок та слуху. Крім того, ці препарати можуть зменшувати нервово-м’язову передачу, отже, не повинні призначатися хворим на міастенію; небезпечним є їх використання на фоні і після введення міорелаксантів.
Найбільш популярним серед аміноглікозидів і тепер залишається гентаміцин, однак за останні 7 років його активність щодо грам(–) бактерій знизилася удвічі. Особливо це стосується захворювань сечостатевої системи. Взагалі ж, аміноглікозиди застосовуються при різноманітних інфекціях, у тому числі нозокоміальних, спричинених аеробною грам(–) мікрофлорою; а при підозрі на змішану етіологію — у поєднанні з b-лактамами та антианаеробними препаратами (метронідазолом, лінкозамідами). Гентаміцин доцільно використовувати також при бактеріальному ендокардиті (у комбінації з пеніциліном або ампіциліном). У всіх випадках розрахунок дози має проводитися з урахуванням маси тіла та віку пацієнта, функції нирок, локалізації та тяжкості інфекції.

Останнім часом все більшої популярності набувають антибіотики макролідного ряду. Така тенденція має кілька пояснень. Тривалий період найбільш уживаним у нашій країні залишався еритроміцин, який і був прототипом усіх природних та напівсинтетичних антибіотиків цього класу. Однак поява значної кількості еритроміцинрезистентних штамів пневмокока та необхідність внутрішньовенного введення препарату викликає зараз негативні нарікання на його адресу. Проте збільшення в останні роки етіологічної ролі внутрішньоклітинних патогенів, зростання їх резистентності до пеніцилінів та цефалоспоринів знов вивело препарати макролідного ряду на перші позиції, і зараз спостерігається відродження цієї групи у лікуванні інфекційно-запальних захворювань.
Макроліди поділяються на природні (першої генерації) — еритроміцин та напівсинтетичні (другої генерації) — кларитроміцин, спіроміцин, диритроміцин, азітроміцин, рокситроміцин, мідекаміцин тощо. Крім того, сучасні класифікації макролідів базуються на розмірах лактонного кільця та положенні замінників його вуглеводневих атомів. За цими показниками макроліди поділяють на 14-членні, 15-членні (азаліди) та 16-членні сполуки. Спектр дії макролідів подібний до дії бензилпеніциліну, тому вони використовуються за наявності алергії до останнього.
Поряд із відомими макролідами (еритроміцин, олеандоміцин) усе більшої ролі набувають макроліди нової генерації, що в останні роки складають ефективну альтернативу пеніцилінам та цефалоспоринам. Сучасні макроліди активні не лише проти збудників типової пневмонії (Streptococcus pneumoniae, Hemophilus influenzae), але і щодо збудників атипової пневмонії (Mycoplasma, Chlamidia, Legionella). Особливістю фармакокінетики цієї групи антибіотиків є здатність накопичуватись у тканинах (зокрема, паренхімі легень, слизовій бронхів тощо), трахеобронхіальному секреті. При цьому створюються високі концентрації препаратів в альвеолярних макрофагах та нейтрофілах. Безпечність макролідів нової генерації робить можливим їх застосування при алергії до бета-лактамів, а також у хворих, які приймають серцеві глікозиди та теофілін, оскільки, на відміну від еритроміцину, вони не змінюють концентрацію останніх у крові. Майже всі нові макроліди характеризуються низьким рівнем накопичення у кров’яному руслі. Винятком є лише рокситроміцин, що робить його препаратом вибору при лікуванні захворювань легень, які супроводжуються бактеріємією.
Ступінь проникнення антибіотиків у клітину вважається основною властивістю при лікуванні інфекцій із внутрішньоклітинною локалізацією збудника. Серед відомих на сьогоднішній день антибіотиків тільки макроліди та фторхінолони