Неінгаляційний наркоз почав ши-роко застосовуватися у клінічній практиці значно пізніше, ніж інгаля-ційний, хоча ще в 1847 p. M.I. Пи-рогов застосував ефір в експерименті для прямокишкового та внутрішньо-венного наркозу.

Російський фармаколог Н.П. Крав-ков у 1902 p. запропонував викорис-товувати для внутрішньовенного наркозу гедонал, і у 1909 p. С.П. Фе-доров застосував його в клініці. Про-те препарат не знайшов широкого за-стосування через погану розчинність.

У 1932 p. Веезе використав для внутрішньовенного наркозу препарат барбітурової кислоти — евіапан-натрій (гексенал), а з 1936 p. Ж. Ланді почав застосовувати тіо-пентал-натрій. Гексенал та тіопентал-натрій застосовують для внутрішньо-венного наркозу, а дітям їх уводять у пряму кишку.

У 1941 p. Г. Сельє виявив здат-ність стероїдних гормонів (прогесте-рону, дезоксикортикостерону) при-гнічувати ЦНС.

У 1955 p. було синтезовано стероїд-ний препарат гідроксидин, який мав виражені наркотичні властивості, але був позбавлений гормональної ак-тивності. Його стали випускати під назвою 'Предіон для ін'єкцій" (віад-рил Г). Його частіше застосовують у комбінації з іншими анестетичними засобами.

У 1960 p. Г. Лаборі із співпраців-никами синтезував наркотичну речо-вину, що була близькою до природ-них метаболітів, — натрію оксибути-рат, який застосовують у нас з 1961 p. для внутрішньовенної анестезії і в ре-анімаційній практиці.

У 1964 p. було синтезовано новий анестетичний препарат ультракороткої дії пропанідид (епонтол, сомб-ревін). З часом було встановлено, що летальність і частота ускладнень після застосування пропанідиду більша, ніж у разі наркозу похідними барбітурової кислоти.

У наш час ефективно використо-вують такі внутрішньовенні анесте-тичні засоби ультракороткої дії, як етомідат, пропофол.

Паралельно із впровадженням у клінічну практику засобів для загаль-ної анестезії розробляли методи для місцевого знеболювання. Поштовх до розвитку дали праці В.К. Анрепа (1880), який опублікував результати вивчення фармакологічної дії кокаїну. Ці дані було використано Коллером, Н.А Карацуповим та З.А. Захар'євсь-ким, які застосували кокаїн в офталь-мології. Холстед (1885) використав його для провідникової анестезії, через рік Оберст та A.I. Лукаше-вич — для регіонарної, а в 1897 p. А. Бір — для спинномозкової анес-тезії. У 1901 p. Сікорд і Кателін (за допомогою кокаїну) виконали один із різновидів перидуральної анестезії — сакральну блокаду. Оскільки цей пре-парат у високих концентраціях токсич-но впливав на організм, Реклю (1889) і Шлейф (1892) запропонували ін-фільтрувати ділянку майбутнього роз-тину слабкими розчинами кокаїну. За такої методики анестетик діє на чутливі нервові закінчення безпосередньо в ділянці операції. Це було початком роз-робки місцевої інфільтраційної анес-тезії. Особливого поширення місцеве знеболювання набуло після того, як у 1905 p. Ейнхорн синтезував новокаїн, а О. В. Вишневський розробив і запро-вадив у практику інфільтраційну анес-тезію новокаїном за методом "тугого повзучого інфільтрату", анестезію "по-перечного перерізу кінцівок" та мето-дику різноманітних блокад. Останніми роками особливого поширення набув один із варіантів провідникового зне-болювання — перидуральна анестезія, теоретичні передумови якої були роз-роблені ще у 1885 p. Корнінгом.

Слід зазначити, що ні місцева, ні

загальна анестезія одним анестетичним засобом (мононаркоз) не задовольня-ли всіх вимог, що їх було поставлено до знеболювання. Перспективнішим щодо цього було поєднання кількох препа-ратів. Поєднувати засоби для знеболю-вання почали давно, прагнучи знизити дозу хлороформу. Для цього одночасно застосовували кілька засобів, найчасті-ше хлороформ та ефір, хлороформ та скополамін.

Істотним недоліком цього виду ане-стезії є те, що за наркозу поєднан-ням різних засобів, як і у разі моно-наркозу, вимкнення свідомості, анал-гезії та розслаблення м'язів досягають тільки в умовах глибокої анестезії, яка негативно впливає на організм.

Нова епоха в анестезіології поча-лася із застосування препаратів, що розслаблюють м'язи (м'язові релаксан-ти), які незначно впливають на інші органи і системи. Запровадження м'я-зових релаксантів у практику анесте-зіології пов'язане з іменами канад-ських учених Гріффітса та Джонсона, які у 1942 p. застосували очищений препарат кураре — інтокострин. Відтоді релаксанти набули великого поширення. Міоплегія, спричинена введенням м'язових релаксантів, при-зводить до пригнічення або повного припинення дихання. Ця обставина зу-мовила необхідність розробки методів штучної вентиляції легенів. Для прове-дення її потрібна герметизація системи «легені—апарат», що вдалося здійснити за допомогою інтубації трахеї. Це дало змогу широко застосовувати ендотра-хеальний спосіб наркозу.

Застосування м'язових релаксантів та інтубації трахеї сприяло формуван-ню нового етапу в розвитку анестезіо-логії. Ендотрахеальний наркоз із м'я-зовими релаксантами та штучною вен-тиляцією легенів почали застосовува-ти під час найскладніших оперативних втручань у хворих з вираженими пору-шеннями життєво важливих функцій.

Розвиток анестезіології характери-зується інтенсивними пошуками но-вих способів знеболювання, за яких відпадає потреба у застосуванні за-

собів загальнонаркотичної дії. Так виникли різноманітні види нейролепт-аналгезії, атаралгезії, анестезія кетамі-ном, центральна аналгезія морфіном, фентанілом та іншими аналгетичними засобами.